Звістка про смерть Андрія Ліпатова
сколихнула культурну інтелегенцію міста. Кажуть, що художники живуть вічно, і в цьому вислові є глибокий сенс. До категорії твких художників належить і
Андрій Ліпатов. Одна з місцевих журналісток на сторінках газети
бідкалася, що
не встигла познайомитися з Андрієм Ліпатовим. Така вже у насмолодь:
трохи
зарозуміла, часом дуже віддалена від творчого середовища спрвавжньої
богеми.
Все приходить з часом. І творчі успіхи, злети,
широка відомість. Я з Андрієм був знайомий десять років,
близькими
друзями не були, але добрими знайомими- так. При зустрічах говорили про
життя
та його творчість теж, бо доводилося про це писати.
Дехто
твердить про парадоксальність що, уродженець
російської Коломни, опинившись в
Україні, пізнав і полюбив її всім серцем. А що за
дивина для сина військового, яких
життя робить «перекотиполем», космополітами та «дітьми світу». У Андрія
був
великий закладений природою потенціал. Саме українські традиції, без
яких
картини Ліпатова уявити просто неможливо, зпродукували його творчість та
зробили
його фантастичні краєвиди й портрети живими, одухотвореними і
по-європейському
презентабельними, але своєрідним національним лубком. Немає
ніякого парадоксу в тому, що цей цілком успішна
людина,
інженер, як і я за фахом, раптом покинув роботу на рідному заводі й
подався в
художники – не маючи ні відповідної освіти, ні дипломів, а одну лише
«іскру
Божу» у своєму серці. Такі кроки для творчих обдарувань справа звична, і
лише
люди «іншого світу» здатні «в захльоб» цьому дивуватися.
«І якби не
цей відчайдушний та рішучий крок, світ ніколи б не пізнав геніального
майстра,
котрий зі скромності відносив себе до «наївних» художників. Цей «наїв»
полонив
поціновувачів мистецтва не лише в рідному місті й країні, а й за
кордоном:
персональні виставки в Москві та Кембриджі, перемоги в міжнародних
конкурсах у
Японії, Франції, Аргентині, Великобританії свідчать про масштаб таланту
скромного кіровоградського художника-самоука.» -
написала журналістка, що не бачила в очі самого Андрія і за завданням
редакції по трапила на його посмертну, нажаль, ювілейну виставку, де
отримала
прес-реліз для поглиблення знань.
Це ми, хто знав його,
вражені тим, що ця
добра, комунікабельнва та безконфліктна людина була дружня і привітна, і
навіть
вміла об’єднувати абсолютно, здавалося б, несумісних людей навколо місця
свого
перебування. Стверджують, що незважаючи на явну відкритість, сам впускав
у свою
душу далеко не всіх бажаючих. Чимало з мало знайомих йому людей
розповідають: художник
просив перенести зустріч, мотивуючи це тим, що не хоче перебільшувати
власну
роль у світовому мистецтві… Відкладені побачення так і не
відбулися, кажуть, на
жаль. А про що говорити з сторонніми? Серед
журналістів, наприклад, багато
таких, що ставлять безліч нудних і тупих питань і пишуть все
перекрутивши з
почутого. Тому така реакція природня, і митець знав хто є хто у місті та
його
околицях. До того ж такі зустрічі відбирають час та вибивають з ритму
творчості,
діючи, як серцевий напад.
І величину таланту, як уже заведено в Україні, де не завжди визнають геніїв та пророків,
часто усвідомлюють лише після того, як людина піде за обрій. От і Андрій
Ліпатов отримав першу персональну виставку, а
до того в Кіровограді були лише епізодичні вкраплення в загальні
контексти тематичного блиску різних
вернисажів, лише в переддень свого 50-річчя, до якого не дожив
кількох
місяців.
Вернісаж
відкрився в обласному
художньому музеї, де представлені твори із зібрання родини художника,
Кіровоградського міського художньо-меморіального музею Олександра Осмьоркіна, обласної
універсальної бібліотеки імені Чижевського та приватних колекцій Багацького, Сікорського, Любовича, Матівоса та
інших.
В залі зібралися
численні друзі, знайомі художника, багатьох із них можна було впізнати й
на гротескових портретах.
Зворушливо виступив художник Андрій Надєждін, котрий справедливо
назвав
свого тезку унікальним явищем в образотворчому мистецтві України і
визнав: Ліпатов
наближає нас до Європи, оскільки має (язик не повертається говорити про
нього в
минулому часі) талант європейського рівня.
Музикант Юрій Любович зізнався:
саме Андрій Ліпатов відкрив для нього старовинний Єлисаветград, малюючи й
оспівуючи його старовинні вулички на своїх надзвичайно позитивних
картинах, що
на жаль , перетворило виступаючого в «агітатора від п’ятої колони», що
хоче
повернути місту ім’я цариці.. « Тут Остапа і понесло», бо
закликав усіх
талановитих «єлисаветградців» цінувати один одного за життя й
об’єднуватись, поки ще є така можливість. Як тут не згадати завжди
актуальний
заклик Булата Окуджави: «Давайте говорить друг другу комплименты!»? Але
забули, що вступити в одну і туж річку двічи неможливо, та ще й криваву,
як
наша історія.
А за вікном за Андрієм сумував
травневий дощ, який пустився під час відкриття виставки і здавався ще
одним
милим жартом Андрія Ліпатова. А сам художник немов би
вийшов ненадовго із зали, щоб повернутися знову. Журналіст Юрій Матівос сказав про те, що в залі
виставки при виключеному освітленні темно не стане.
Існує, однак,
розхожа думка обивателів, мовляв, наївне мистецтво - це щось
елементарне, кожен зможе так само намалювати, навіть маленька дитина.
Проте це
жахлива помилка. Для того, щоб від картини неможливо було відірвати
погляд, щоб
хотілося знов і знов вдивлятися у впізнанні і незнайомі види старого
Елісаветграда, мимоволі посміхатися, дивлячись на колоритну продавщицю
пива
(«Пиво - сила!»), старіючого ловеласа («На тому ж місці, в ту ж
годину»), дійсних
рибаків, що хваляться своїм уловом в морі гарбузів («Рибалка»),
відображених в
роботах Андрія Ліпатова, захоплюватися, наскільки впізнанний Юрій
Любовіч
(«Маестро»), потрібно мати дар від Бога. А ще на виставці представлені
прекрасні жанрові картини, стильні натюрморти, досить несподівані роботи
з
серії «Тачки», а також листівки, альбоми, фотографії, буклети. Абсолютно
живі
сюжети, буйство яскравих, сонячних фарб, життєстверджуюча сила, що
буквально
б'є ключем, - це свідоцтво справжнього таланту, яким поза сумнівом був
Андрій
Ліпатов.
Маса
добрих слів прозвучала в адресу
Майстра - і головна думка, яка простежувалася у всіх виступаючих, - це
жаль про
те, що Андрій Ліпатов пішов від нас дуже рано. Що ж, говорять, Бог
забирає до
себе кращих з кращих. Іандрій був саме таким.
На
виставку Андрія Ліпатова хочеться
приходити знов і знов: повільно
переходити від картини до картини, розглядати знайомі-незнайомі обличчя,
шукати
відповіді на численні запитання й розгадувати ребуси його наївного, але
надзвичайно мудрого і доброго мистецтва.
Пригадується, як при зустрічах Андрій
в слух роздумував та радився про задумки майбутніх творів, як жив
поруч
з нами, але одночасно в іншому паралельному світі старого міста, нових
героїв
своїх творів та випромінював добро.
Виставка
такого масштабу в Кіровограді у
Андрія Ліпатова, на жаль перша та посмертна, і це прикро та
несправедливо, але
«світло його творів» повароване людям залишається з нами. А ще Андрій
залишився
в календарях, листівках та ілюстраціях книжок присвячених нашому місту.
Затихло
свято відкриття, знову пішов дощ, а
його друзі зібравшись разом згадували Андрія і сумували… Дух Андрія
витав десь
поруч, і не тільки навколо нас, а і навколо його картин, які розійшлися
по
світах: в Росію, Канаду, Францію, США, Польщу, Словаччину, Німеччину ті
інші
країни.
Анатолій Авдєєв
|