АВДІЄВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ ТИМОФІЙОВИЧ – головний диригент Державного українського народного хору імені Григорія Верьовки, академік Академій педагогічних наук та Академії Мистецтв України, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка – належить до тих унікальних художників, у особі яких поєднується виконавець і композитор, учитель і громадський діяч. І в кожній з цих галузей внесок його – неоціненний скарб у вітчизняне мистецтво, культуру, науку.

            Саме Костянтин Костянтинович Пігров учив студентів, що професійні знання невіддільні від почуттів громадянських, патріотичних, що треба віддавати шану не лише народній пісні як коштовній мистецькій перлині, а й нації, що її створила. Найперше, - наголошував Учитель – віднайти, розкрити її художній образ, а вже "інструментарій” для цього брати найрізноманітніший, найсучасніший. А "камертон” свій настроювати на одне – на правду, на глибину осягнення внутрішньої сутності. І пізнавали студенти те якраз на незабутніх творах Леонтовича.

            Анатолій Авдієвський ще був студентом п’ятого курсу, коли йому доручили створити у Житомирі ансамбль пісні (1958 р.). З властивим йому запалом і одержимістю взявся він за цю непросту справу. Так і народився Поліський ансамбль пісні і танцю "Льонок”, який невдовзі завоював серця і душі слухачів і став знаменитим. Критика відзначала оригінальний стиль і почерк хору, неповторну –подільську манеру виконання, рідкісний репертуар (більшість виконуваних пісень знайшов і опрацював з великим тактом сам художній керівник хору), а ще – багату звукову палітру, вишукану інтонацію та високу майстерність у художньому розкритті внутрішнього змісту пісні. Саме від хору "Льонок” пішли у народ широковідомі "По садочку ходжу”, "Цвіте терен”, "Ой чий то кінь стоїть”…

            А 1962 року "Льонок” розформували. На одній із нарад тодійшній Перший секретар ЦК КПРС сказав: "Щось багато розвелось нині усіляких колективів. Чи не досить співати і танцювати за державний кошт?” І цього було достатньо, щоби в Україні почали "реорганізовувати” мистецькі колективи. Так Авдієвський опинився у числі перших радянських безробітних…

Взимку 1963 р. до Житомира йому подзвонив Григорій Гурійович Верьовка і запросив до Києва на розмову. Назавжди залишилася в пам’яті тепла батьківська зустріч з Верьовкою: знаменитий диригент запропонував молодшому колезі роботу у своєму хорі – спочатку помічником-асистентом, а згодом і керівником колективу, мотивуючи тим, що вже погано себе почуває. Одночасно доручив керувати й хоровою студією. Одначе, довго попрацювати не довелось: без керівника залишився Черкаський  народний хор, і Міністерство культури примусило Авдієвського виїхати до Черкас.

І знову Анатолій невтомно їздив по селах, шукав пісні, обробляв їх – натхненно і скрупульозно, - і виносив на суд слухачів, збагачуючи репертуар. Колектив був напрочуд злагоджений, люди – закохані в українську народну пісню, але й у Черкасах Анатолій Тимофійович затримався ненадовго, пропрацювавши лише один рік.

 По смерті Григорія Верьовки (у 1964 р.) після численних співбесід та узгоджень у Міністерстві культури, Раді міністрів та ЦК КПУ 5 березня 1966 Авдієвський був призначений художнім керівником-диригентом Державного українського народного хору – прийняв колектив із рук дружини покійного Григорія Гурійовича – Елеонори Скрипчинської.

З перших днів почалася копітка робота по оновленню творчого складу колективу, набору молодих співаків, музикантів. Небезболісний це був процес, але життя є життя: до хору зарахували кращих молодих виконавців зі студії, запросили з інших колективів. А вже через кілька місяців з новою концертною програмою Авдієвський з хором вперше виїхали за кордон до Корейської народної республіки (1966). Наступного року прийшло запрошення до Мексики, до Монреалю – на "Експо-67”. Але натомість відбулися гастролі по Канаді, де їх вперше зустріли земляки-українці. Скільки сліз радості пролилося! Там Анатолій Тимофійович також уперше дізнався про трагічні сторінки нашої історії, і неодноразово мав змогу особисто пересвідчитись, наскільки сильний вплив на людей має українська народна пісня. Особливо ж на співвітчизників. Згодом були численні гастролі по Франції, Іспанії, Португалії, країнах Латинської Америки – колектив здобув без перебільшення світову славу, за 35 років побував більш, ніж у 50 країнах! І всюди з неодмінним успіхом. Талановитий хормейстер, Анатолій Авдієвський одразу захоплював і виконавців, і слухачів тільки йому притаманною творчою одухотвореністю, своєрідним відчуттям глибин і багатющих можливостей мистецтва хорового співу. Всі, кому довелося працювати поруч з Анатолієм Авдієвським, одноголосно твердять, що бувати на репетиціях Анатолія Тимофійовича, спостерігати за його "повсякденною” роботою – було чи не більшою насолодою, ніж бачити його безпосередньо на концертах.

У 1968-69 рр. Авдієвський вперше виніс на суд слухачів у виконанні хору твори М.Леонтовича. Яка то була новина –класичні твори у народному хорі! Хормейстер ввів до його складу академічні сопрано, і діапазон репертуару відразу значно розширився. Як по-новому свіжо зазвучали хрестоматійно відомі "Щедрик”, "Дударик”, "Ой сивая зозуленька”…У творчих колах це викликало неабияку дискусію, але диригент вперто тримався обраного шляху. Саме завдяки йому Народний хор імені Г.Г.Верьовки (у 19   р. зусиллями Авдієвського хор здобув цю назву) має власне неповторне виконавське обличчя, свій стиль, який, почувши, ні з ким не сплутаєш. Тому, напевно, що А.Авдієвський прагне відтворити темброво-виконавські особливості кожної пісні – в залежності від її жанру, регіону побутування, віднайти найбільш відповідне їй звукове забарвлення. Особливого, сучасного звучання набув Хор Верьовки після того, як Авдієвський почав включати у програми складні твори Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького, Лесі Дичко, Володимира Зубицького, Олександра Яковчука.

Справжньою подією стало виконання Народним хором фольк-опери Євгена Станковича "Цвіт папороті” (1974 р.). Ця перлина сучасної оперної творчості, в якій всі багатства українського фольклору злились у сучасній партитурі, народилась саме завдяки Хору, його неповторній манері співу – композитор часто приходив на репетиції і годинами вслухався в його звучання, а потім , уже при постановці, тісно співпрацював з Маестро. На жаль, опера прозвучала лише у концертному виконанні – після тріумфального виконання цього незвичного на той час  за формою вокально-танцювального театрального дійства в палаці "Україна” її….заборонили. Болючою згадкою (для небагатьох втаємничених) залишилася лише пісня "Ой, глибокий колодязю” у виконанні Ніни Матвієнко, що зажила своїм осібним життям і стала ніби її візитною карткою (до речі, Ніна Матвієнко велику частину свого життя провела в Хорі – тут закінчила студію, багато років була його солісткою, саму тут народилося й знамените тріо "Золоті ключі”). Тільки у 2000-му році хорові виконавці знову звернулися до "Цвіту папороті”.

У результаті співпраці композитора Євгена Станковича з Анатолієм Авдієвським, а також з керівником хорової капели "Думка” Євгеном Савчуком вже у 90 –ті рр. народилася масштабна скорботна "Панахида” на вірші Дмитра Павличка, до 60-річчя Голодомору (1993), де Народний хор співав разом з академічною капелою. Цей Народний Реквієм також став етапним у творчому доробку Авдієвського-хормейстера.

Одним з перших звернувся Анатолій Тимофійович до української духовної музики. Ще на початку своєї роботи в Хорі він зробив програму з колядок і щедрівок. Це була так звана "хрущовська відлига”, і Авдієвський одразу ж скористався "послабленням”.  Кожен концерт проходив з величезним успіхом – розголос пішов на всю Україну!  З настанням Незалежності Авдієвський знову звернувся до так довго заборонених скарбів: духовні твори Олександра Кошиця, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича  стали неодмінними складовими репертуару Хору, з яким він зріднився, зрісся корінням.

Нелегкою є ця ноша – майже 45 років очолювати ТАКИЙ колектив. Цей складний організм має багато відмінних складових: хоровий, сольний, ансамблевий спів, народна хореографія і народна інструментальна музика, народний костюм та орнамент. І все це упродовж такого тривалого часу йому вдається поєднати і тримати на найвищому рівні. А репертуарна політика за пріснопам’ятних часів СРСР, з їх партійним "піклуванням”, тотальним слідкуванням, анонімками. Треба було бути неабияким дипломатом та вельми мужньою людиною, щоб у таких умовах вести за собою людей. В цьому і проявляється унікальний талант Анатолія Авдієвського.

 Поряд з виконавською діяльністю Авдієвський багато років веде науково-педагогічну роботу: у 1971-76 рр. викладав у Київській консерваторії, 1977-80 – у Київському інституті культури, з 1980 – у Національному Київському педагогічному університеті ім.М.Драгоманова, (з 1986 – професор). Своїм досвідом Маестро щедро ділиться, часто виступає в засобах масової інформації. Недарма ж він – академік Академії педагогічних наук України (1993) та академік Академії мистецтв України (1997).

З утворенням. Національної Всеукраїнської музичної спілки (з 1991) Анатолій Тимофійович став її головою і несе цю нелегку ношу донині. А ще паралельно є президентом Українського національного музичного комітету Міжнародної музичної Ради ЮНЕСКО.

Окремої уваги заслуговує Авдієвський-композитор. Недарма ж кажуть, що талановита людина – талановита у всьому. Анатолій Тимофійович – автор оригінальних хорових творів, які збагатили репертуар:"Над широким Дніпром" (на вірші В.Лагоди), "Цвіти, Україно" (на вірші О.Новицького), "Місяць ясненький" (на вірші Лесі Українки) та ін.; обробок українських народних пісень ("Колискова", "Павочка ходить", «Чуєш, брате мій», «Думи мої», "Діброво зелена"), а також пісень народів світу (російських, польських, чеських, іспанських, бразильських, корейських).

Творчий доробок Майстра неодноразово вшановувався на різних рівнях. Анатолій Авдієвський –  народний артист УРСР (1972), та СРСР (1983), лауреат Державної премії СРСР (1978) та Державної премії України ім.Т.Шевченка (1968). Нагороджений Почесними грамотами Верховних Рад України, Білорусії, Естонії, Казахстану, Росії, Таджикистану, Узбекистану, орденами і медалями. У 2003 році здобув звання Герой України.

Всі, кому пощастило бути знайомим з Маестро, відзначають, що він – надзвичайно тонкий психолог з величезним досвідом і гострим розумом, людина великої душі й сили волі, справжній лідер. Але водночас відрізняється тонким почуттям гумору, душа будь-якої компанії. Все це також зовсім не випадково, адже він – унікальний АНАТОЛІЙ АВДІЄВСЬКИЙ.