Кіровоградці гордяться, що їхнє місто стало батьківщиною українського театру. Його утворення фактично визначило національний духовний символ граду на Інгулі. Адже із сценою в громадському зібранні, міському театрі пов’язана діяльність провідних подвижників українського культурного руху у часи їх переслідування Російською імперією. У театрі корифеїв звучала правда про підневільне життя українців у державі Романових, линула народна пісня, звучала мелодія танцю. Кропивницький, Тобілевичі намагалися зберегти духовне багатство українців, за відсутності своєї держави, у часи загрози асиміляції свого народу. Задля цього корифеї жертвували престижними професіями в суді, поліції, армії, освіті, потрапляли до списку "неблагонадійних”, їхали в заслання. Через це їх сьогодні і шанують українці всього світу.

Понад десять років добивався увічнення пам’яті свого знаменитого діда на хуторі Надія Андрій Тобілевич. У сталінські часи він дотично згадувався у справі "антирадянської націоналістичної організації” за націоналістичні погляди, ідеалізацію старого побуту села з релігійними традиціями, вияв незадоволення тим, що обласна влада не підтримала його ініціатив створення музею Карпенка-Карого. 1956 року державний музей-заповідник було створено. Через кілька років завдяки зусиллям вчителя Миколи Смоленчука вдалося відкрити в Бобринці кімнату-музей на громадських засадах, присвячену корифеям театру. У Кіровограді у пік застою почав діяти меморіальний музей М. Кропивницького, у роки незалежності – літературно-меморіальний музей І.Карпенка-Карого. З’явилися пам’ятники засновникам театру, започаткувалися "Вересневі самоцвіти”. Це не всі приклади вшанування пам’яті корифеїв національної сцени, поєднання навколо головного символу обласного центру – театру – ініціатив ентузіастів і дій влади. Але переважна частина таких дій датується другою половиною ХХ століття, коли, вочевидь, саме театрально-культурна ідеологія була домінантною, навіть якщо офіційно й не декларувалася. У розширеному варіанті, напевне, можна б її назвати сценічно-культурною ідеологією, додавши до театру танець, пісню, музику із нашими відомими в Україні і за її межами колективами, виконавцями, конкурсами, фестивалями.

Останнім же часом складається враження, що домінантною у місті на Інгулі стає імперсько-мілітарна ідеологія. У "білому” будинку зайнялися увічненням пам’яті генерала Раєвського та опікою проведення заходів до ювілею генерала Самсонова. У будинку "з колонами” прагнуть увічнити пам’ять Кутузова та повернути місту ім’я доньки Петра І, нав’язане Катериною ІІ. Там не впевнені чи "історичними” є назви вулиць Тобілевича і Кропивницького. Чергову порцію опіуму щодо дати заснування і значення фортеці св. Єлисавети та ролі імператриці Єлисавети в історії нашого краю отримали віруючі і атеїсти від представників московської церкви в Кіровограді до його 255-річчя. Дбайливо збираються і оприлюднюються дані з життєпису руйнівника Січі генерала Текелія. Циркулюють чутки про ідеї відкриття пам’ятників Ушакову, меморіальної дошки Самсонову. В головних символах Кіровограда – гербі і прапорі понад десять років тому відроджено обриси імперської фортеці.

А хто подасть сигнал до акцентування уваги на українській театрально-культурній спадщині як головному символу нашого міста, котре відрізняє нас не лише в Україні, а й за її межами. Ця спадщина є константною духовною складовою сучасної і майбутньої національної, європейської, світової (на рівні ЮНЕСКО) цивілізації. Імперсько-мілітарна ж спадщина є ознакою позавчорашнього кріпосницько-аракчеєвського (переважно ХVІІІ – ХІХ ст.) дня, романовського євразійства, нав’язаного українцям Петром І, Єлисаветою, Катериною та іншими наступниками із своїми гербами, назвами, пам’ятниками. Тож, напевне, доцільно було б, щоб обрана нами 2010 року президентська і місцева влада спільно з відповідальними працівниками галузі культури усіх рівнів доклали зусиль до виконання рішень кіровоградських міськкому КПУ, міськвиконкому, облвиконкому, Ради Міністрів УРСР (від 17.4.1990 р.) про відкриття групового пам’ятника корифеям театру, не допустили чергового відтермінування, взяли під опіку спорудження пам’ятника драматургу В.Винниченку, ініціювали б увічнення імені одного з корифеїв М.Садовського та близьких подвижників театралів, українських громадських діячів Шульгиних і В. Нікітіна у назвах вулиць Кіровограда, пам’ятних дошках. Отой пам’ятник, напевне, міг би постати на майдані Кірова з перейменуванням останнього в Театральний. А пройти до відремонтованого приміщення від нього можна було б Театральною (Леніна) вулицею. Шляхами корифеїв сцени в області міг би пролягти туристичний маршрут з попереднім виданням буклету. Не завадив би ремонт не лише театру, а й музеям, які зберігають театральну спадщину, передовсім меморіальному будинку М. Кропивницького. Принаймні, частину очікуваних муніципальних, бюджетних, приватних, закордонних коштів на вказане, можливо, доцільно було б перенаправити від пам’ятника Кутузову, заповідника Раєвських.

Майдан Кірова. Стенд рекламує футбольний матч друголігівської "Зірки” кількамісячної давнини. Нещодавно тут пропагувалися високотехнологічні товари Білорусі. Ще може з’явитися реклама виставок котів і змій. Чому поруч них ніколи немає реклами музеїв на хуторі Надія, Карпенка-Карого та Кропивницького?