Деякі аналітики твердять, що безглуздя цієї акції усвідомили навіть західні політики. Що ж до виборців України, та більшість з них  нібито таколж також, якщо вірити нашим продажним ЗМІ, негативно відноситься до блокування парламенту. Їх дуже дратує, коли декілька десятків випещених високооплачуваних народних обранців під об'єктивами телекамер влаштовують показові "циркові  вистави" - "самі байдикують і іншим працювати не дають". Безумовно, влаштовувати театралізовані  шоу набагато простіше,  ніж робити щось конкретне для країни. До того ж серед "режисерів комедії" немало відомих "балакунів", які ще нещодавно при Президентові Вікторі Ющенку і Главі Уряду Юлії Тимошенко вже займали в державі високі керівні посади, і ніхто не заважав їм за п'ять років навести в країні повний порядок, про який вони базікають зараз.

  Чого вартий тільки основний претендент на лідерство в "об'єднаній" опозиції Арсеній Яценюк, колишній спікер Верховної Ради,  який послідовно змінив добрий десяток найважливіших посад(на них він, втім, ніколи довго не затримувався). Зате тепер знову  він "на коні з шашкою наголо" грає роль одного з головних «рятівників» України. Його "підмочений авторитет говорить сам за себе, коли "вдячні" виборці на акціях в західній Україні намагалися піднести новоявленому лідерові БЮТ "подарунки" з натяком - то морквину, то кролячу шубу. Справжні народні авторитети так часто такі нвтяки не отримують

  Його менш імениті соратники по тріумвірату - Віталій Кличко і Олег Тягнибок, виглядають нібито "гравцями другого плану" і знаходяться в декілька в подвійному становищі. З одного боку, вони не займали в державі ніяких керівних посад (це позитив), але з іншого, повна відсутність досвіду управління країною знижує їх політичну значущість (і це негатив). А досвід самоко Арсенія Петровича хіба вартий чогось?

  У кожного з вимушених предентентів на лідерство в опозиції  абсолютно різні цілі. Але єдине, що об'єднує цю трійцю - прагнення за всяку ціну прийти до влади. Про ціну можливе і перебільшення, бо про шляхетність та порядність в політиці давно стали забувати. На це спрямована уся їх енергія і помисли опозиціонерів.  Чим гірше в країні, тим краще для них. А що буде потім, схоже, вони взагалі не замислюються. Принаймні так ствержують аналітики, більша частина  з яких безумовно проплачена і працює на партрегіональну владу

  Очевидно, що  "помаранчева революція" з її  мало трагічними наслідками для України, нічому не навчила" новоявлених претендентів на владу". Їх спроби спровокувати в країні хаос і безлад далеко не зовсім корисні, хоча їх частка вкладу в організацію  хаосу невеличка. Їм дуже хочеться і мариться, щоб у нас сталося щось на кшталт грузинської "революції троянд" або "арабської весни", спровокованих Заходом. При цьому  вони якось не беруть до уваги деякі їх наслідки:  кровопролиття в Єгипті, Сирії, Лівії і деяких інших країнах світу. 

. Саме по собі нинішнє блокування парламенту не додало опозиціонерам ні всенародної любові, ні популярності в очах електорату В нинішніх умовах, незалежно від того, хто його організовує, воно не прийнятне для виборців, які, в першу чергу, чекають від своїх обранців конструктивної роботи. Як не парадоксально, але ця акція певною мірою, навіть спрацювала на регіоналів, примушуючи їх бути відповідальнішими і дисциплінованими. Вона дозволила керівництву фракції ПР посилити вимоги до тих, що нехлюйствують і прогульникам. Важливо і те, що блокування Верховної Ради коштує досить дорого. На утримання непрацюючого парламенту держава щодня витрачала близько 1,5 мільйона гривен. Таким чином, за 15 днів непрацюючого парламенту в лютому було пущено на вітер, а точніше в кишені нардепів близько 34,5 мільйонів.

Чергове блокування у березні - нові грошові витрати. Напрошується питання про те кому насправді  взагалі потрібний непрацюючий парламент? І чому не втілені в життя результати всеукраїнського референдуму про скорочення кількості народних депутатів. Україні цілком достатні 150 обранців, замість нинішніх 450. Це істотно полегшить бюджетні витрати. Адже у кожного з народних депутатів є свій оплачуваний штат помічників і всілякі пільги. Зменшення кількості парламентарів, напевно, приведе до того, що бійки в парламенті перестануть носити масовий характер.

  Вже давно стало зрозуміло, що арешт Юлії Тимошенко не викликав масових протестів в країні. Більшість людей з розумінням віднеслися до того, що сталося. Якщо посадили Лазаренко за межами України, то чому не можна посадити Тимошенко, яка була його вихованкою і соратником вдома. До речі, саджають за грати і колишніх керівників в країнах Європи і там до цього відносяться цілком спокійно.

"Вождів" же української опозиції ця подія привела в лють і повне замішання. Можна тільки припускати, чим це викликано. Але, найімовірніше, їх безпорадністю і нездатністю самостійно боротися за своє повернення у владу. І як би не декларувалося монолітне єднання опозиції, на ділі воно так ще  і не відбулося. Це стало "притчею во язиціх" ще до арешту Юлії Тимошенко, коли її неодноразово проголошували єдиним лідером опозиції. У багатьох такий надуманий бренд викликав якусь інстиктивно незгоду всередені, що і сприяло тому, що «масовість акцій» не набрала поширення.

  На ділі нинішня опозиція є трьома самостійними частинами, якщо не більше, що нагадує міфічну трьохголову гідру. Мало, хто сумнівається, що за майбутній президентський пост боротимуться з нинішнім президентом мінімум три лідери опозиції. Участь самої Юлії Тимошенко, якщо вона виявиться на волі, вже зараз  під великим знаком питання. Навіть з урахуванням її унікальної енергетики і блискучої ораторської майстерності. Найімовірніше, переважать серйозні недоліки її характеру і провали в управлінській діяльності у минулом, що їй не забудуть виборці.

  Не можна не помітити, що в суспільстві наростає все більше  розчарування "вождями" опозиції, які сьогодні виглядають просто, як  експансивні люди, прагнучі влади. Їх основний недолік полягає в тому, що жодна з опозиційних партій не націлена на справжню консолідацію українського суспільства. Вони елементарно не хочуть зрозуміти, що Україна - унікальна країна, історично розділена по мові і релігії. Безліч фактів і публікацій свідчить: "У нас  частина країни російськомовних, таких, що жили в Російській імперії і Радянському Союзі, а також їх нащадків . Інша частина громадян - католики і нащадки колишніх громадян Польщі і Автро-Угорщини". Не бачити цих явних відмінностей, не враховувати у своїх програмах реальність, що історично склалася, можуть тільки недалекоглядні політики, що наївно вважають, що з їх приходом до влади ці складні проблеми розсмокчуться самі по собі.

 Відносний успіх на минулих виборах партій "Свободи" і "Удару" пояснюється елементарно просто: більшість наших виборців завжди були, є і будуть невдоволені владою, будь-якою. А проблеми, що накопичилися в країні за останні два десятки років умить вирішити неможливо. Немає ніякої упевненості і в тому, що "управлінські таланти" Тягнибока або Кличко в корені змінять ситуацію на краще . Ці особи, дійсно, добре відомі в країні - перший своїм радикалізмом, а другий, як видатний спортсмен, що несподівано зайнявся політикою. Насторожує і те, що останній набрав свою команду з числа колишніх соратників Ющенка і не тільки. Люди з затертими старими політичними мітками викликають осторогу на певну недовіру. І це мінусова реалія «ударного «руху.

  Що ж до Арсенія Яценюка, що був у минулому вірним учнем Віктора Андрійовича, то він, якщо йому, звичайно, поталанить  в майбутньому "покермувати" Україною, то він дуже ризикує повторити долю свого сумнозвісного учителя  навіть в гіршому варіанті.

  Не знаходить в нашій країні поки що і яскраво визначений антиросійський курс лідерів опозиції, який м ає логічне пояснення та протидію новому закабаленню України,  але готових догодити Вашингтону і Брюсселю  в категоричному відмежуванні від співпраці з країнами СНД. Для них  на Заході не має ніякого значення. що ми віками жили в одній державі, що наші економічні, культурні, споріднені і інші зв'язки мають багатовікову історію і не розірвані остаточно, що маємо ностальгію та натовпи агентів впливу. Усунувшись від вирішення реальних проблем суспільства, наша опозиція може надто "загратися в протистояння".  Але вона небезпідставно дуже боїться пострадянського простору. І така залізобетонна орієнтація на Європейський Союз подобається далеко не усім. Люди не можуть зрозуміти елементарного: якщо Болгарію і Румунію після п'ятирічного членства в ЄС не пускають в Шенгенську зону, то чому туди негайно приймуть Україну. В ЄС не беруть довгі роки навіть більш успішну Туреччину.

  Ніхто не заперечує, що на заході більш високий рівень життя населення, але це зовсім не означає, що нас там чекають. І якщо для лідерів опозиції Європа- панацея від усіх бід, то багато наших громадян, чий освітній ценз досить високий(Україна довгий час була ядром технологічної зони Радянського Союзу, на який зважав весь світ), не розділяють подібного оптимізму. Невипадково, зарубіжні рекомендації для нашої країни не працюють, як в Польщі або Чехії. Тобто потрібен свій шлях, а не чужі загальні рекомендації.

  Схоже, лідери опозиції вважають за краще не помічати того, що відбувається сьогодні в країнах Євросоюзу. Вони не хочуть визнати, що нам життєво потрібні безмитний газ і нафта, а також колосальний ринок СНД, і швидше "вважатимуть за краще бачити Україну убогою і такою, що обезлюділа", чим допустити співпрацю з Росією, Білорусією і Казахстаном. Зі своїм фанатично нестримним прагненням потрапити в Європу за всяку ціну, вони нагадують тих нещасних людей, який колись бездумно купили квитки, щоб потрапити на нещасливий "Титанік", не відаючи про його дуже швидку загибель. Але і Митний союз не вихід, а вірніше шлях в нікуди, проти якого повстали навіть казахські аксакали. Російський капкан, в який тягнуть заломивши руки,  не противага напівтонучій, але все ж міцній і симпатичнішій Європі.

  А поки що на нас і на «плечі влади» випав сніг. Сам Бог ще раз вочевидь токмачить нас носом у «явну неспроможність та неефективність  команди професіоналів». Для цього випало багато снігу, про який влада вважає, що він без особливих потуг зійде сам «як роса на сонці», і тому не перебирає на себе функції сонця, а в очікуванні забалакує проблему.

http://klich.at.ua/publ/politichnij_pasjans_sogodennja/1-1-0-1198