На минулому тижні Україна відзначила дві дати: восьму річницю Майдану і 80-у початку Голодомору 1932-1933 років. Обидві сприймаються різними верствами населення неоднозначно, тож є потреба поговорити про них і спробувати відповісти на запитання, які виникають у зв’язку з цими подіями. Розмову ведуть журналісти Броніслав КУМАНСЬКИЙ і Валерій М’ЯТОВИЧ.

Б.К.: Тобі не здалося, що цього року дух над Майданом витав дещо інший, ніж рік тому? Принаймні, було більше оптимізму і почуття людської гідності.

В.М.: Це, вважаю, безпосередній наслідок недавніх виборів. Адже хоч парламентська опозиція і не перемогла, опозиційні партії отримали значно більше голосів виборців, ніж партія влади. На Майдані –  попри те, що він  не був велелюдним, – витав дух Свободи. От тільки зі святом не вийшло. Віктор Ющенко своїм указом започаткував День Свободи, Віктор Янукович його скасував…

Б.К.: Напевне, зі   святом ми дещо поспішили. Французи «освятили» День взяття Бастилії аж через сто років після того, як ця твердиня абсолютизму впала – уже в часи Третьої республіки, коли у Франції остаточно утвердився  республіканський лад. Ми ж почали святкувати,  ще до кінця не розібравшись, «що будуємо». А от річниці Майдану потрібно відзначати – то був величезний і, я б сказав, величний порив нашого народу до свободи й демократії, національного відродження. Можемо тільки радіти з того, що у свідомості наших громадян поступово стирається образа за нездійснені надії, натоміть приходить усвідомлення, що майбутнє залежить тільки від нас самих.

В.М.: І поступово зникає страх перед нинішньою владою, яка так прагне цей страх насаджувати. А от сама влада висновків не робить. Судячи з усього, вона впевнена, що й надалі триматиме народ у покорі.

Б.К.: Я б так категорично не стверджував. Влада сама боїться  народу. Переконливим свідченням цього, вважаю,  є те, що вона не посміла розпочати легальний продаж сільськогосподарських земель уже із січня, продовживши мораторій до 2016 року. Відверто кажучи, я не так уже й довірливо ставлюся до цієї «поступки», нелегальна торгівля землею триває і триватиме настільки успішно, наскільки втрачатиме контроль за земельною реформою опозиція. І все ж продовження мораторію – серйозний аргумент.

В.М.: Земля – наше головне багатство і наш головний біль. Тому що український хлібороб ніколи – від часів запровадження в Україні кріпацтва,  не був на ній господарем. То нею володіли «байстрюки Єкатерини», то держава «робітників і селян», тепер її хочуть прибрати до рук олігархи – майбутні латифундисти. Земля,  замість того, щоб годувати селянина, годує й збагачує того, хто сидить у нього на шиї. На найкращих у світі чорноземах від голоду гинуть люди. Лише у двадцятому столітті українці пережили три голодомори.

Б.К.: Найбільший з них – 1932-1933 років – став національною катастрофою. Про це в черговий раз говорилося минулої суботи. Україна відзначила  день жалоби. Щоправда, по-різному. Хтось із глибокою скорботою, хтось залишався байдужим, а з офіційного боку все пройшло «за сценарієм». Президент України разом зі своїми попередниками поставив лампаду до «Свічки пам’яті» і констатував у своєму Зверненні до українського народу, що «із 1932 року до 1933 року в Україні та інших країнах колишнього Радянського Союзу тривав Голодомор». І ні слова про геноцид цього ж таки народу, який визнали понад двадцять країн світу, в тому числі і сама Україна законом, прийнятим Верховною Радою 28 листопада 2006 року. І до чого тут голод в інших країнах колишнього СРСР, які, до того ж, не вшановують жертв  голодоморів? У них свої проблеми, у нас – свої. Бо тільки в Україні Голодомор став геноцидом.  Наведу деякі цифри, спеціально для тих,  хто заперечує цей ретельно спланований злочин проти українців, чи «соромиться» називати речі своїми іменами. Згідно з переписом 1926 року в Україні жило понад двадцять дев’ять мільйонів чоловік, з них близько двадцяти семи мільйонів – українців. Загинули від голоду за різними підрахунками від трьох  до семи-восьми мільйонів. Навіть найменше з наведених тут чисел свідчить, що Голодомор винищив  кожного дев’ятого українця  – і це тільки в Україні. А  була ж іще Кубань зі станицями Полтавською, Уманською і так далі. Та дехто й досі запевняє, ніби то був не геноцид, бо, бачте, в документах тієї доби не вказано безпосередньо, що треба знищувати саме «хохлів».

В.М.: Більше того, наші комуністи, зокрема той же Петро Симоненко, заявляють, ніби ніякого Голодомору взагалі не було, був усього-навсього неврожай, а відтак – і голод.  Радив би Петру Миколайовичу перечитати промову товариша Сталіна на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) 11 січня 1933 року, в якій він сказав: «Никто не может отрицать, что валовой сбор хлебов в 1932 г. был больше, чем в 1931 г… Конечно, мы и в 1932 г. имели некоторые потери урожая вследствие неблагоприятных климатических условий на Кубани и Тереке, а также в некоторых районах Украины… Стало быть, в 1932 г. хлеба у нас было в стране больше, чем в 1931 году». А люди вмирали лютою смертю. І на їхнє місце переселяли інших. Великі демографічні втрати українського населення радянський уряд використав для зміни національної структури населення України. Вимерлі українські села заселяли росіянами та білорусами. Тим, хто переселився в Україну, створювали винятково пільгові умови. Для переселенців повністю скасовувалася заборгованість державі за сільськогосподарським податком, податками на м’ясо, молоко, борги зі страхування тощо. На новому місці їх на три роки звільняли від сільськогосподарського податку, культзборів та половини страхових платежів. Уже до кінця грудня 1933 року до України переїхало близько 22 тисяч селянських родин загальною чисельністю 117,1 тисячі осіб.

Б.К.: Один із небагатьох науковців Росії, який об’єктивно ставиться до подій 1932-1933 років,  доктор філософії Ігор Чубайс  із цього приводу говорить: «Товариш Сталін полюбляв убивати не лише українців, а й росіян з білорусами. Але українцям у цьому випадку дісталося більше. У Росії також був Голодомор, але не в таких масштабах. Російська армія не могла зробити те саме в себе, що вона робила в Україні, й Сталін не отримав такого жахливого результату, адже не було важеля». Отже, була армія, були єдиний раз за всю  історію СРСР внутрішні кордони, які нею охоронялися, щоб українці не змогли виїхати в пошуках хліба до Білорусії і Росії, – цього вимагала відповідна  інструкція за підписом Сталіна і Молотова. І  була телеграма Сталіна від 7 листопада 1932 року другому секретарю ЦК КП(б)У Хатаєвичу, котрий залишався «на хазяйстві», поки Косіор відзначав у Кремлі  п’ятнадцяту річницю Жовтня – в ній говорилося: «Тут ми на Політбюро розглядаємо питання, як поставити на коліна українське село»…

В.М.: Ти назвав Ігоря Чубайса одним  із небагатьох  російських авторів, котрі об’єктивно говорять про Голодомор. А  чому в Росії таких – одиниці, чому Росія, точніше – її політична  та наукова еліта так вороже сприймають питання визнання Голодомору в Україні геноцидом? Там  дійшли вже до того, що за зберігання чи поширення книг про Голодомор в Україні 1932-1933 років можна потрапити до в’язниці – ця література занесена  до Федерального списку екстремістських матеріалів. Адже ніхто не висуває Росії жодних претензій – ні матеріальних, ні політичних, ніхто не ототожнює сьогоднішню Російську Федерацію  з радянською імперію, тим більше не звинувачує безпосередньо  російський народ у тому, що коїлося в Україні на початку тридцятих років минулого століття.

Б.К.: На це питання дає відповідь сам Чубайс: «Той, хто ототожнює (в Росії – Б.К.) росіян і владу,  припускається серйозної політологічної помилки. Влада сьогодні не виражає у нас інтересів суспільства. Починаючи з 1917 року, коли були знищені Установчі збори, жодних вільних і чесних виборів у нашій країні не було. Минуло 70-80 років, і люди вже розуміють, що таке «совок». Тому не треба ототожнювати простих людей і поведінку влади. Що ж до Голодомору — влада в нас неадекватна й нелегітимна, тому вона вимушена спотворювати картину світу, власну й сусідську історії… У Росії є чимало людей, які чудово розуміють, що таке Голодомор. Якби тим, хто розуміє цю проблему, дали годину ефірного часу на одному телеканалі протягом місяця — ми отримали б країну зовсім іншої якості».
В.М.: Нам би теж не завадила ота «година ефірного часу»: на  жаль ставлення до пам’яті про Голодомор не однакове й у самій Україні. Ось лише кілька прикладів. Травень 2009 року – в Новомосковському районі Дніпропетровської області зруйновано пам’ятник жертвам Голодомору. Лютий 2011-го – двічі сплюндровано пам’ятник жертвам Голодомору у Білгород-Дністровському на Одещині.. Жовтень 2012-го – пошкоджено пам’ятники у Харкові і Дніпропетровську. Листопад 2012-го – те ж саме у Лохвиці Полтавської області і Запоріжжі… Ідейні нащадки «сталінських соколів» продовжують робити свою чорну справу, не маючи змоги нищити живих, вони воюють із мертвими. Безкарно: винуватців, як правило, не знаходять.

Б.К.: Тим часом світ усе більше дізнається про українську трагедію. Цього року разом з Україною жертв Голодомору поминали у тридцяти двох країнах. Це не так уже й багато, могло  б бути значно більше. Але, за словами італійського вченого, славіста  Джованни Броджі  «український  уряд завжди робив дуже мало для поширення знань про українську історію та культуру за рубежем». Те ж саме і в Україні. Влада ніколи глибоко не переймалася питанням Голодомору. Хіба що Ющенко підняв цю тему на загальнодержавний рівень. Але все робилося, знову ж таки,  «совково», в авральному порядку встановлювалися пам’ятники, «до дати» складалися списки і друкувалися книги тощо, хоча така робота повинна робитися спокійно, планомірно і не водночас. Пропагандистська кампанія  відзначалася швидше не стільки глибиною, скільки, вибач на слові, галасом, тому багатьох не переконувала. І все ж третьому президенту потрібно віддати належне. Тепер розпочате Ющенком, а перед ним – ще наприкінці вісімдесятих – українською інтелігенцією, треба продовжувати,  з тим, щоб усвідомлення всеукраїнської трагедії стало теж всеукраїнським. У двадцятому столітті геноцид пережили два народи – українці і євреї. Євреїв Холокост об’єднав і згуртував. А українців Голодомор і досі роз’єднує. Хоч ідеться про те, що мільйони людей  безневинно померли наглою смертю і  на їхніх могилах хрестів не ставили, а  вони ж мають право на цей один на десятки, сотні,  а то й тисячі душ пам’ятник,  звести який і доглядати – наш християнський обов’язок.

В.М.: Тут багато чого залежить від влади. Але ти вірно сказав, що вона цим глибоко не переймається. Пригадую повідомлення УНІАН, здається, за листопад позаминулого року, про позицію нашого голови облдержадміністрації Сергія Ларіна стосовно вшанування жертв Голодомору. Він тоді заявив, що ми не воскресимо загиблих запаленням свічок чи організацією ходи, нам, мовляв, треба турбуватися про живих. Так про живих же і йдеться, бо якщо нині сущі не знатимуть історії свого народу, не знатимуть усієї правди,  то вандали й надалі справлятимуть сатанинський бал. Повернення історичної пам’яті необхідне українцям для розбудови демократичної  правової держави. Слід не забувати, що нитка цієї пам’яті  була насильницьки перервана більшовиками: до кінця 80-х років минулого століття про Голодомор не дозволялося говорити під загрозою арешту, багато документів знищено, багато ще й досі закрито в архівах колишньої метрополії. Цю пам’ять потрібно повертати. Бо хоч Київський Адміністративний суд майже три роки тому й назвав винуватців злочину, і першим серед них – Йосифа Сталіна, дехто й досі на демонстраціях носиться з портретом «вождя всіх народів». Влада вважає, що добудовувати пам’ятник жертвам Голодомору в Кіровограді, виділені гроші на побудову якого невідомо куди ділися, мають тепер ентузіасти – хай поставлять скриньки у кожному магазині і збирають кошти. Що тут скажеш? Толока – в традиціях нашого народу, та хотілося б, щоб влада теж була з народом.

Б.К.: А ще слід не забувати про жертв політичних репресій – мабуть мало хто в Кіровограді знає, що у  1941 році в кіровоградській тюрмі енкаведистами  розстріляно 12 тисяч  в’язнів. Бо ми зі своєю неповною пам’яттю сьогодні ще не гарантовані ні від Митного союзу, ні від Євроазійського. А плани голодоморів, репресій – і це  треба твердо усвідомити всім, – народжувалися не в Україні.

Р.S. Коли верстався номер стало відомо про відкриття рахунку, на який можна переказувати кошти для спорудження меморіалу жервам Голодомору та політичних репрессій: Громадська організація «Меморіал жертвам голодомору» – ЄДРПОУ 38268273, р/р 2600000016346 в АТ «Укрексімбанк» в м. Кіровограді, МФО 323389.