Парламентські вибори в Україні стали не лише викликом для її державності, демократії та європейського курсу, а й тестом на готовність Заходу відстоювати здобутий за останню чверть століття авторитет і вплив на постсоціалістичних теренах. Наша країна – на роздоріжжі. З одного боку, уже два з половиною роки триває процес згортання свобод, які існували до 2010-го. Із другого – стоїть питання: чи вдасться зупинити цю негативну тенденцію чи, навпаки, вона поглибиться й призведе до своєрідної модифікації російсь­ко-біло­руської авторитарної моделі.

Право на помилку

Під час останньої президентської виборчої кампанії в Україні західні мас-медіа мусували тему «нового демократичного Януковича», який нібито «виніс уроки зі своїх помилок» і зацікавлений у демократичному та проєвропейському курсі. Очевидно, цьому сприяла активна рекламна та лобістська кампанія, профінансована олігархами-спонсорами нинішньої влади. Масштабні витрати й серйозність підходу команди Януковича до проблеми відбілювання свого іміджу були зрозумілі вже тоді, однак інформація про розгалуженість мережі зв’язків із часто таємними лобістами на Заході залишається неповною і далі надходить завдяки журналістським розслідуванням.

Чому нинішньому господареві Банкової вдалося тривалий час водити за носа західних лідерів? Значною мірою внаслідок того, що Захід ніколи не мав серйозної стратегії стосовно України й уникав ґрунтовного вивчення її внутрішніх реалій та процесів, які тут відбуваються. Натомість основну ставку зроблено було на мало-ефективну у вітчизняних умовах мережу не­урядових організацій, які часто спотворювали уявлення про розвиток подій у країні, підносячи грантодавцям таку інформацію, яку останні самі зазвичай хотіли почути, й тим самим підживлювали наявні на Заході стереотипи.

Безпосередньо перед президентськими виборами 2010-го, перебуваючи під впливом потужної дезінформаційної кампанії, західні політики та ЗМІ мало уваги приділяли глибшому аналізу ситуації в Україні. Зокрема, рецидивам авторитаризму і зневаги до демократичних механізмів функціонування влади, що спостерігались у Януковича за часів його керування урядом у 2006–2007 роках. Відтак після перемоги у 2010-му вони наввипередки поспішили його привітати, наголошуючи на чесності виборів, і надалі висловлювалися на підтримку нового лідера в процесі «стабілізації та консолідації» влади (які в підсумку виявилися першими кроками до її узурпації), а водночас закриваючи очі на методи, якими він цього досягав. Так само певний час цілком серйозно сприймали декларації Януковича та його оточення щодо проведення реформ в Україні.

Дивыться також: Результати п'яти екзит-полів

Аналогічному впливу в умовах світової економічної кризи та протистояння у вітчизняному демократичному таборі піддалась і частина українців. Відтак значна кількість прихильників проєвропейського курсу Києва, розчарована в тодішньому уряді Тимошенко, або зігнорувала вибори, або проголосувала проти обох кандидатів, що вийшли у другий тур, а інша частина, дезорієнтована євроінтеграційними деклараціями, віддала свій голос за Януковича. Попри це, він не дістав підтримки навіть 49% виборців і виявився першим президентом в історії України, за якого проголосувала лише відносна більшість.

Однак перемогу Януковича у 2010 році останнім часом у західному істеблішменті часто розцінюють як аргумент на користь того, що Помаранчева революція була випадковістю й не мала нічого спільного з хвилею подібних оксамитових революцій у країнах Центральної Європи, які відкрили перед ними демократичну та європейську перспективу. Таке судження є небезпечним, бо провокує у політиків ЄС та США спокусу відмови від активної підтримки європейського цивілізаційного вибору українців, тим самим підігруючи активному тискові на нашу державу з боку неоімперської стратегії Путіна й полегшуючи шлях до поширення простору авторитаризму та російського впливу за рахунок не лише України, а й інших постсоціалістичних держав, особливо на південному сході Європи.

Змарнований час

Відкат, що стався в Україні внаслідок розчарування частини громадян, був явищем характерним і для інших країн колишнього соцтабору, зокрема Румунії та Болгарії. Однак це не завадило ЄС і НАТО докладати різноманітних зусиль для сприяння їхній інтеграції до свого складу. Натомість у випадку України з боку Заходу спостерігається небажання активних дій.

Значна частина відповідальності за нинішню ситуацію в країні лежить на помаранчевих лідерах, які не скористалися шансом, що з’явився після 2004–2005 років, аби наблизити державу до Європи. Вони не виправдали сподівань суспільства на глибокі та якісні зміни, продемонстрували нездатність до згуртування й проведення необхідної домашньої роботи для пришвидшення її євроінтеграції. У зв’язку з цим слід відзначити важливу совкову рису, що домінувала в істеблішменту помаранчевого періоду не менше, ніж у Кучми чи регіоналів: різке відділення політики від тих, хто, власне, привів будь-кого з них до керма, – від вільних громадян, які прагнули змін у країні й були готові заради цього працювати. Вимагаючи свого часу контролю за владою, помаранчеві не створили можливостей для діалогу і впливу на неї з боку громадськості, коли самі керували. Замість вирішувати ключові проблеми розвитку пострадянської України знову звучали правильні гасла, але за ними не було конкретних дій.

Тож у цей період так і не сталося дерадянізації всіх сфер життя українського соціуму, реформування судової та правоохоронної систем, демонополізації економічної сфери, формування сприятливого інвестиційного клімату й надійної соціальної основи для подальших перетворень – середнього класу, усвідомлення суспільством своєї національної ідентичності й готовності відстоювати власні політичні та соціально-економічні здобутки перед зовнішньою загрозою.  Усе це позначилося на ставленні людей до влади, від якої очікували рішучих змін. Натомість дістали тільки інше видання совка. А коли почала поширюватися інформація про оборудки нових керманичів, їхні справи з великим бізнесом, готовність одержувати подачки від олігархів замість суворо обмежувати останніх, швидкість утрати громадянської підтримки лише зросла. У підсумку совкові риси   призвели до поразки, а прихід до влади Януковича і К° став лише демонстративною «реставрацією» гірших рис, притаманних як радянській, так і ранній пострадянській Україні.

Зі свого боку, Євросоюз змарнував час після відкриття перед країною у 2004–2005 роках перспективи, виявивши пасивність щодо стимулювання помаранчевих еліт до якісних змін, чого можна було досягнути поєднанням чіткіших перспектив і покрокового, чітко визначеного за періодами виконання вимог. Відтак було втрачено час для проведення низки незворотних зрушень, які зробили б відхід до авторитаризму, розпочатий 2010 року, неможливим. Натомість Україна повернулася до стану, який існував напередодні Помаранчевої революції, а відтак нові обставини вимагають активнішої позиції Заходу. Наше суспільство у своїй більшості залишається й надалі прихильним до європейського демократичного курсу – його просто необхідно відокремлювати від режиму Януковича.

Заблокованість демократичних механізмів

Янукович та нинішня українська влада, з одного боку, й Україна та більшість її громадян, із іншого, – це два різні світи. І вибори в цьому випадку часто не відображають реальної ситуації, бо, за великим рахунком, упродовж усієї новітньої історії незалежної України по-справжньому вільних і чесних перегонів жодного разу не було. Щоразу ті чи ті фактори спотворювали реальні суспільні настрої в країні на користь тих, хто мав можливість здійснювати маніпуляції. Спочатку це були старі комуністичні партійні еліти, які зберегли владу на місцях після розпаду СРСР. Пізніше їхню роль почали виконувати олігархи. За останні два десятиліття в Україні так і не було сформовано дієвих демократичних інституцій у тому розумінні, яким їх наділяють у західних країнах. А отже, те, що в розвинених демократіях могло б свідчити про підтримку тієї чи тієї політсили з боку суспільства, в українських умовах створює хибне враження.

Доля будь-якої держави із представницьким народовладдям залежить насамперед від вибору, який раз по раз роблять її громадяни. Однак проблема сучасної України полягає в тому, що демократичні механізми ротації влади за останні два з половиною роки були фактично зламані. Хоча й не такою мірою, як у Росії та особливо Білорусі, однак і в Україні цьогорічні парламентські вибори далекі від уявлень про репрезентативність, притаманних сталим західним демократіям.

Низка маніпулятивних технологій у процесі електоральної кампанії, монополізація пов’язаними із владою олігархами основних ЗМІ (насамперед телеканалів) та штучно створена більшість залежних від влади членів у виборчих комісій усіх рівнів створюють якщо й не безмежні, то принаймні безпрецедентні в історії незалежної України можливості для спотворення реальних електоральних настроїв населення. Найбільший результат ця технологія дає в мажоритарних округах (де обиратимуть 50% депутатів), однак істотний потенціал матиме й у визначенні показників волевиявлення за партійними списками.

Читайте також: Влада меншості. Режим Януковича готується здобути конституційну більшість у Верховній Раді

Цього разу є підстави остерігатися більшого спотворення даних голосування, ніж 2004 року. На відміну від більш поміркованого Кучми, який значно серйозніше ставився до позиції Заходу, Янукович, схоже, має виразнішу прихильність до варіанту із силовим придушенням виступів опозиції, сподіваючись очолювати країну принаймні до 2020 року. Крім того, нині президент цілком контролює Верховний Суд (завдяки попереднім змінам персонального складу й керівництва) та більшість у парламенті.

Важливість активнішої позиції

Два роки делікатного поводження Заходу з режимом Януковича засвідчили, що відсутність вчасної суворої реакції лідерів демократичних держав на перші кроки регіоналів у напрямку узурпації влади, заохочують до більшої зухвалості на цьому шляху. Розпочавши з порушення конституційної процедури в процесі формування проурядової більшості в парламенті навесні 2010-го, масштабних зловживань під час місцевих виборів восени того ж таки року (що через застосування розлогого інструментарію спотворення механізмів народного представництва в органах місцевого самоврядування забезпечили провладним політсилам більшість у низці регіонів, де ті не мали й 20% підтримки) Янукович перейшов до зміни конституційного ладу в жовтні того самого року, внаслідок чого здобув повноваження, мандата на які не отримував від виборців.

Відсутність адекватної реакції Заходу на концентрацію в руках президента всіх важелів впливу на розвиток ситуації в країні актуалізувала потребу розправи з опозицією. І вже взимку 2010 – влітку 2011 року було розпочато політично мотивовані процеси й заарештовано найактивніших на той час її провідників, насамперед Юлію Тимошенко та Юрія Луценка. Наявність політичного лідера, розрив із яким під час президентських виборів у Януковича був у межах соціологічної похибки, загрожувала майже невідворотним реваншем опозиції вже на парламентських виборах 2012 року, а відтак і постановкою питання про легітимність зміни конституційного ладу Адміністрацією президента в 2010-му. Опозицію потрібно було обезголовити, чого значною мірою було досягнуто.

Увесь цей час Янукович обіцяв, що кожен наступний крок у наступі на демократію в Україні буде останнім, даючи виправдання для пасивності Заходу в оцінці його дій. Майже рік європейців годували обіцянками, що справи проти опонентів режиму будуть позитивно вирішені. А коли того цілком закономірно не сталося, істеблішменту Європи та США дали зрозуміти, що він просто не так усе зрозумів, що в Україні «незалежне судочинство», а режим, який зосередив у своїх руках контроль над усіма без винятку (включно не лише із третьою, а й четвертою) гілками влади, не має на них жодного впливу.

Схоже, зараз українська влада знову затіяла гру із Заходом у «хорошого й поганого поліцейського» і намагається повторно пошити в дурні представників тамтешнього політикуму за старим сценарієм, тільки змінивши декорації. Поширені за кордоном сподівання на зміну уряду згідно з результатами парламентських виборів в Україні можуть свідчити про стійкість віри, ніби в тенетах нинішнього режиму є якесь здорове начало, яке може розпочати якісні зрушення. Проте насправді ці ілюзії більше схожі на той самообман, який спостерігався в західних колах спочатку щодо Владіміра Путіна, а потім щодо Дмітрія Мєдвєдєва.

Окрім іншого, пасивність Заходу в протидії згортанню української демократії деморалізувала широкі кола вітчизняної громадськості, поставивши під сумнів спроможність охоплених кризою західних держав завадити поширенню авторитарного впливу Москви.

Водночас побоювання політиків Європи й Америки, що режим Януковича змінить геополітичну орієнтацію в бік Росії у випадку різкіших дій супроти нього з боку Заходу, не зовсім виправдані. У разі подальшого зміцнення авторитарного тренду в країні такі ризики є значно вищими, аніж у випадку активних дій, спрямованих на те, щоб його зламати. Цивілізаційні реалії України та інших пострадянських держав завжди були такими, що суспільні й політичні сили, схильні до авторитаризму та орієнтації на Москву (особливо коли РФ за правління Путіна знову стала класичним прикладом авторитаризму на євразійських теренах), у своїй абсолютній більшості є тотожними. Отже, наскільки авторитарнішою стає та чи та пострадянська країна (і Україна в цьому випадку не виняток), настільки невідворотнішим – її потрапляння під контроль Кремля.

Знищуючи залишки опозиції, незалежних ЗМІ та зародки громадянського суспільства, режим Януковича ліквідовує сили, здатні опиратися впливам сусідньої Росії. Та що довше він існує, то більшим є невдоволення ним на соціально-економічному ґрунті серед усіх верств населення (як прихильних до авторитаризму й Росії, так і не прихильних). І такої антипатії влада не може нівелювати. Після того сильніший авторитаризм (у цій ситуації – зовнішній) рано чи пізно може витіснити слабший. Із цього приводу Тиждень уже писав, що Янукович в Україні розчищає шлях Путіну, навіть коли припустити, що він і не бажає цього, з огляду на ризики втратити владу.

Потрібна активізація української більшості

Водночас західному істеблішменту необхідно усвідомити, що у своїй більшості українці ментально були і є частиною Європи, вони ніколи добровільно не сприймали й сьогодні не сприймають російсько-євра­зійської суспільної моделі, яку їм намагається силоміць нав’язати режим Януковича. Політична команда останнього завжди спиралася на ментально русифіковану й радянізовану меншість, зосереджену насамперед на південному сході країни, а також на широкі можливості маніпуляції суспільною свідомістю в умовах відсутності ефективних альтернативних еліт та демократичних інституцій. Нарешті, вирішальними чинниками здобуття влади нинішнім режимом завжди були підкуп виборців, політична корупція (мотивування в різний спосіб, зокрема й матеріальний, депутатів з опозиційних фракцій переходити до Партії регіонів, що засвідчили так звані плівки Забзалюка), викривлення результатів волевиявлення бодай у тих регіонах, де ПР ніколи не втрачала влади.

Перед українською більшістю, яка досі так і не взяла владу в країні у свої руки, стоять важливі завдання. Потрібно нарешті відверто діагностувати проблему, дати відповідь на запитання, як її вирішити, та розпочинати роботу в цьому напрямі.

Проблема полягає в тому, що після 21 року від моменту формального проголошення незалежності України вона так і не подолала постколоніальної інерції і не стала повноцінною незалежною українською державою. Натомість лишалася уламком колишньої імперії, провідні позиції в якій зберігала меншість, що цілеспрямовано виводилася в СРСР упродовж 70 років більшовицького режиму. Її представники почувалися і почуваються частиною пострадянського євразійського простору й увесь цей час намагалися вибудовувати в Україні другу Росію з косметичними відмінностями порівняно із самою РФ чи Білоруссю.

Зберігши реальну владу в країні в результаті специфіки її «зміни» на початку 1990-х років, підтримані цією меншістю еліти не мали нічого спільного ані з українськістю, ані з європейськістю. Їхній персональний склад рекрутувався з представників партійно-комсомольської та господарської номенклатури радянських часів, «колишніх» (якими вони, як відомо, не бувають) співробітників радянських силових структур, а також пов’я­заних із ними представників напівкримінального бізнесу, що постав наприкінці минулого століття. Комуністична ідеологія була до часу замінена на «помірковане державництво» з використанням націонал-па­тріо­­тичних декорацій, які втратили для совкової еліти свою актуальність, особливо в умовах активізації реставраційних проектів Кремля та зростання сили тяжіння з боку останнього. Влада почала демонстративно відмовлятися від цих декорацій.

Українська соціально-економічна модель увесь цей час залишалася в межах пострадянської матриці. Доступ до економічних ресурсів і можливість успішно вести бізнес були лише в тих підприємців, які приймали нав’язані їм правила корумпованої та монополізованої олігархії. Успіх економічної діяльності залежав не від її ефективності, а від наближеності до загальнодержавних або місцевих адміністративних еліт, тобто, по-суті, модифікованої партійності радянського зразка. Тож повноцінного переходу від монополізованої соціалістичної економіки до ринкової так і не відбулося. Іншими стали лише декорації: старий директорат поповнився, а потім змінився новими олігархами, часто з кримінальних кіл. Усе це на тлі відсутності реально незалежного суду фактично унеможливлювало прихід привчених до якісно вищої бізнес-культури західних структур на український ринок, а відтак робило його об’єктивно вразливим до тиску потужнішого (і фінансово, і з погляду політичної підтримки «свого» уряду) російського бізнесу.

Наразі масовій свідомості нав’язується об’єктивна необхідність неформальної індульгенції олігархам та низці високопосадовців за методи, якими ті створювали свої бізнес-імперії в 1990-х роках. Відтак актуальною залишається загроза консервації не тільки дикої бізнес-культури, а й олігархічної суспільно-політичної моделі, які блокують цивілізаційні перспективи України як правової, демократичної, європейської, україноцентричної держави. У її межах різко ускладнено формування реально альтернативних еліт, які могли б репрезентувати інтереси української більшості та реалізувати повноцінну європейську реінтеграцію нашої країни. А отже, спотворено пріоритети політичної боротьби.

Відмінність України від країн Центральної Європи полягає лише в силі проходження російського «катка», однією з модифікацій якого став більшовизм. Замість кількадесятирічного досвіду переважно демократичної державності в період між двома світовими війнами, який здобули центральноєвропейські нації (включно з балтійськими), наша країна пережила убивчий геноцид і фактично поголовне винищення еліт, ба навіть середовищ, які могли її порівняно швидко сформувати. Тому відновлення формальної незалежності на початку 1990-х супроводжувалося збереженням в Україні старої еліти, що пройшла селекцію в СРСР і не могла мати якостей, необхідних для керування суверенною державою. Не були створені в Україні за ці два десятиліття і повноцінні владні інституції, які лише обслуговували того чи іншого керманича та пов’язаних із ним олігархів, а не виконували свою державницьку функцію. Відтак у сьогоднішніх умовах не можна цілком покладатися на незалежність парламенту, суду, ЦВК тощо, які не є незалежними від режиму.

Тому перед українською більшістю стоїть завдання виробити проект розвитку країни, який має ґрунтуватися на українській ідентичності та відповідати європейському цивілізаційному вибору. Реалізація цього проекту вимагає від суспільства продукування альтернативних еліт. Для цього необхідно розпочинати процес самоорганізації знизу. Він повинен базуватися на соціально-економічній основі малого та середнього бізнесу, середнього класу загалом і супроводжуватися активними контактами (тисячами) на горизонтальному рівні з європейським громадянським суспільством.

Так, формування альтернативних еліт на основі самоорганізації суспільства, а відтак їхньої консолідації на основі українського національного курсу є більш складним і тривалим процесом, аніж ситуативне згуртування в технологічні опозиційні конгломерати, які очолюють представники тих самих совкових еліт. Проте без цього, як довів досвід понад 20 років української незалежності, якісних і фундаментальних змін годі очікувати. Понад те, усвідомлення, що «король голий» і опозиція виявилася із того самого тіста, що й влада, загрожує щоразу дедалі більшою хвилею розчарування та підвищує ризики втратити навіть ту квазінезалежність, що є в країні зараз. Натомість консолідація української більшості знизу спроможна сформувати справді альтернативні еліти, здатні замінити наявні (і чужі її інтересам), та реалізувати український європейський цивілізаційний проект.