Перш ніж сліпо використовувати принцип повернення історичної назви міста, варто зрозуміти, чи хочемо ми, щоби історія повторилася…

Офіційна історія міста Кіровограда сягає часів побудови фортеці святої Єлисавети, або Лизавети (так українцям легше було вимовляти цю назву). Хоча на сьогодні накопичилася достатня кількість аргументів на користь того, що історія освоєння земель Кіровограда розпочинається задовго до закладки фортеці – з козацьких зимівників та хуторів, а назва «фортеця св. Єлисавети» викликала негативні асоціації у місцевого українського населення від часу її появи на козацьких землях.

Традиційно, навіть у комуністичні часи, існувала потужна хвиля шанувальників великоімперської дійсності та мавпування перед «величною царською» історією під гаслом: «Все що завгодно, тільки щоб не хохляцьке!» Вивчаючи минуле під таким кутом зору, ми забули його уроки, славословили чужих героїв та ігнорували власних.

Слід згадати, що колонізація родючих земель сучасної Кіровоградщини розпочалася до побудови фортеці св. Єлисавети. Це сталося одразу після заснування Нової Січі та вдалої війни 1735-1739 рр. проти Туреччини. Невдовзі пустинний колись степ залюднили козацькі зимівники та слободи. За Петра Калнишевського цей процес зазнав свого розквіту. Петро Калниш  успішно продовжив реалізацію українського економічного проекту – освоєння цілинних земель прикордонного степу. Метою Калнишевського було перетворення гультіпак-запорожців на заможних, самодостатніх господарів-землевласників. Про успіх діяльності Петра Івановича свідчила зростаюча кількість поселень на території Інгульської, Кодацької та Буго-Гардівської паланок.

Фортеця святої Єлисавети збудована всупереч домовленостям із козаками для захисту Нової Сербії як один з елементів антиосманської укріпленої лінії, використовувалася для боротьби з козацтвом. Терени Війська Запорозького заселялися сербами, валахами, росіянами, греками. Українцям пропонували облишити засновані слободи та зимівники – відтак козаки змушені були збройно боронити свої права, а російська влада у конфліктах була на боці прийшлого населення.

Для розв’язання суперечностей було скликано декілька земельних комісій для опису земель Війська Запорозького. Представники П. Калнишевського, перебуваючи у фортеці на переговорах, запекло і наполегливо боронили права свого народу бути господарем на власній землі. На противагу російській колонізаційній політиці, Кіш використовував можливості власної випереджаючої колонізації незаселених земель. Скориставшись указом Катерини ІІ  про заселення «запорозьких обширних і безлюдних степів», Калнишевський розпочав політику їх масового залюднення. Кошовий наказував одруженим запорожцям залишити свої хутори і селитися на кордонах полків колишньої Нової Сербії у п’яти новостворених запорозьких селах, зокрема у с. Петровому. Отже, в 1770 р. на території «Вольностей Війська Запорозького» вже налічувалося 45 сіл та близько 4000 хуторів-зимівників.

Однак і під час діяльності комісії наступ на запорозькі землі тривав. Використовуючи свій дипломатичний хист та зв’язки, Калнишевський добивався ліквідації рішень про заселення рідної землі чужинцями, словом та ділом заохочуючи створення нових населених пунктів. Ця боротьба тривала більше 10 років.

Та змінити ситуацію було надто важко, а згодом – неможливо. Недарма один із дослідників влучно назвав її передсмертною земельною боротьбою. Січовими землями наділялися іноземці, а невдовзі було ліквідовану і саму Січ разом із перспективною формою економіки козацького типу. А головною причиною ліквідації Січі Катерина ІІ назвала саме економічну діяльність запорожців. Символічно, що землі Війська Запорозького було надано тим особам, хто доклав чимало сил для її руйнації: Г. Потьомкіну та П. Текелі. Останній доживав вік у розкішному будинку в Новомиргороді, а П. Калнишевський, натхненник освоєння земель Дикого Поля, – у казематі на Соловках. Однак йому вдалося пережити «чужих героїв» та повернутись на волю.

Вважаю, що обов’язок нащадків – повернути українцям справжню національну пам’ять. Особливо важливо:  не забувати про те, якою вона була в українців ХVIII ст. Для них фортеця імені святої Єлисавети – місце, де приймалися рішення, після яких наші пращури, а згодом й ми, їх нащадки, опинилася «на нашій, не своїй землі». Цей негатив закарбувався в народних піснях та історичних документах Запорозької Січі.

Отже, перед тим, як закликати про повернення до милозвучної історичної назви, треба згадати сторінки історії, бо невизначеність у минулому не сприяє успішному майбутньому – а далі вже шукати кращих шляхів творення подальшої історії нашого міста. Також слід звернутися до слів державного гімну про належність до козацького роду. Згадаємо, що запорожці завжди були противниками будівництва фортеці св. Єлисавети, наполегливо вимагали її ліквідації. Звісно, подібна позиція не є закликом до руйнації величної архітектурної пам’ятки XVIII ст., але увічнення цієї назви у добу самостійної України, гадаю, не узгоджуються з патріотизмом національної пам’яті.

На моє переконання, гідронім Інгул може стати основою для творення назви, навколо якої об’єднаються жителі нашого міста, незалежно від політичних, ідеологічних, релігійних та інших поглядів.

Юрій Митрофаненко – кандидат історичних наук, автор фільму «Історія фортеці св. Єлисавети в українському контексті. Петро Калнишевський»