Що ближче парламентські вибори – то помітнішою стає турбота президента питаннями безпеки. Ні-ні, зовсім не національної. Власної. Обсадивши вірними лакеями МВС, Податкову адміністрацію (там теж є «потєшні полки» під назвою міліція), СБУ, нарешті знайдено час для армії. Адмірал Михайло Єжель звільнений. Кажуть – тому, що не розробив нову воєнну доктрину, житло для військовослужбовців не будувалося, оборонне замовлення не виконувалося. А міністр усю енергію витрачав на скандали: то тендер зриває, то налагодити харчування солдатів не може, то з`ясовує стосунки з начальником Генштабу – хто головніший. Але адмірал запасу Єжель пішов на почесну посаду в Адміністрацію президента. Себто, його не репресували. А замінили. Питання – ким.

Новий міністр оборони – Дмитро Альбертович Саламатін. Є люди, про яких хочеться говорити. Або ж, принаймні, потрібно. Про Саламатіна згадувати навіть і не пасувало б. Якби не чергова сходинка у кар’єрі.

Народжений в 1965 році в Казахстані, в Караганді, росіянин. Його батько був міністром промисловості Казахстану. Сам послідовно змінював місця праці від шахтаря до народного депутата України. Принагідно одружившись з донькою колишнього першого віце-прем'єра Росії Олега Сосковця та ставши батьком трьох синів. А також - першим віце-президентом Федерації хокею України. До 1999 року Саламатін – громадянин Росії. Хоча, чи остаточно розпрощався з цим громадянством – невідомо. Принаймні, жінка та діти надають перевагу громадянству та проживанню московському. А тато їх регулярно провідує.

Важко сказати, яким чином казахстанський шахтар із кремлівським зятівством опинився саме в Україні. Лобістів Москва потребує не лише у Києві, але й у багатьох інших пострадянських столицях. Мабуть, причина – це знайомство з Володимиром Сівковичем. Чи то приватне, чи то як з колишнім офіцером КДБ. Але йому вдалося таки двічі побувати народним депутатом (від Партії регіонів, звичайно ж). Вперше у ролі заступника голови Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти, вдруге - членом комітету з питань бюджету. Важко (точніше, неможливо) згадати якісь його законотворчі ініціативи чи, принаймні, виступи протягом обох каденцій «нардепутатствування». Зате блискавично пригадуються систематичні бійки в приміщенні Верховної Ради з політичними опонентами. Особливо відзначився тоді ще майбутній міністр оборони України під час ратифікації Харківських угод. Тоді він переламав ніс депутату від НУНС Володимиру Карпуку. Незважаючи на те, що такі дії були зафіксовані на відео, ніякої кримінальної справи за цим фактом не з'явилося. Тому що…

У червні 2010 року указом Януковича Саламатіна призначено генеральним директором Державної компанії «Укрспецекспорт». Тут, продовжуючи демонструвати нехай і не донецьку, а казахстанську шахтарську рішучість, він винайшов новий аргумент у дискусії за контроль над приміщенням з директором державного науково-виробничого підприємства «Термохолод» Юрієм Кисельовим. Аргумент був простий – стілець, яким Саламатін спробував нанести черепно-мозкову травму опоненту. Переслідування сліпої української Феміди тоді Саламатін не зазнав. Натомість на травмованого Кисельова оформили адміністративний протокол за 173 статтею Кодексу про адміністративні правопорушення за дрібне хуліганство. І визнали винним, і призначили покарання у вигляді 51 гривні штрафу. І на цій підставі звільнили з роботи. Незважаючи на те, що людина була госпіталізована та понад три тижні провела на лікарняному.

Втім, в «Укрспецекспорті» Саламатін, окрім розмахування стільцем, розвинув активну діяльність. Він зумів зруйнувати все те, що не змогли знищити ані його попередники, ані ворожі спецслужби (аби вигнати Україну з ринку торгівлі зброєю). Путін мав би нагородити його якимось почесним значком, або навіть орденом. Адже керівництво збройного агентства України не переймається своїми безпосередніми завданнями – воно переймається ретельним наповненням потрібних кишень. Не державних. І успіхи Саламатіна були помічені та відзначені. 4 січня 2011 указом Януковича він призначений генеральним директором Державного концерну "Укроборонпром". Відтоді його пильна увага концентрувалася не тільки на торгівлі, але й на розробці та виготовленні української зброї. Тобто, на її «не виготовленні» та вчасному інформуванні про все стратегічного «регіонального» партнера – Москви, себто.

Отож, виконавши всі попередні завдання, Саламатін отримав підвищення – табуретку міністра оборони. І ніхто навіть не марить про те, що це відбулося задля підвищення обороноздатності України.

По-перше, міністерство оборони все ще володіє велетенськими «запасами» земель та інфраструктури. Які, об’єктивно, для військових у такій кількості не потрібні. А ще чималу частину можна зробити «непотрібними», виселивши військові частини та інші структури в інші місця, де земля та об'єкти дешевші, або ж просто провівши «ущільнення». Тому на цей процес поставлено людину фахову, яка вже «правильно» приватизувала все, що можливо і неможливо у збройній сфері.

По-друге, міністерство оборони – це таки армія. Офіцери та солдати, нехай і без сучасного озброєння. І ними повинен заопікуватися чоловік рішучий. Який, після принизливої поразки «регіонади» на парламентських виборах, під час масових протестів проти фальсифікацій та їхнього «гаранта» Януковича зможе віддати наказ – «фас». Після того, як не справиться міліція.

Саламатін, хоч і не професійний військовий, як Єжель, зате справжній бойовик. І отримане з Банківської звукосполучення дисципліновано ретранслює. Питання лиш у тому, чи українські військові зможуть стерпіти аж таке приниження власної честі та гідності. І в тому, чи українська спільнота допоможе військовикам уникнути безчестя. Своєю згуртованістю та активністю восени цього року.