Так, Дзюбу в одному англомовному академічному тексті назвали... "шотландським націоналістом". Що ж, як ми самі шануємо наших власних достойників, так само у світі знають Україну...

Шановні читачі, зробіть експеримент: перегляньте списки літератури, пропонованої студентству авторами вузівських підручників з гуманітарних дисциплін. Переклади західних дослідників, тексти москвичів і пітерців, кілька вітчизняних колективних монографій. І все чи майже все – якщо не йдеться про спеціально українознавчі дисципліни.

Наче й не було того численного легіону українських мислителів, при самій згадці імен котрих ставала дибки совєтська влада і на боротьбу з ідеями котрих виділяла тисячі пропагандистів та чекістів. Наче немає представників того легіону сьогодні серед нас. Наче й не давали українці значно більш точні та жорсткі оцінки тоталітарному комунізму тоді, коли Бернард Шоу та Герберт Велс, Теодор Драйзер та Жан Поль Сартр і багато-багато інших західних інтелектуалів були зачудовані совєтською міфологією.

Та справа не у чиїхось злих намірах (хоча трапляються й випадки клінічного, без перебільшення, заперечення самої можливості українців мати власний інтелектуальний набуток). Справа в іншому. В отій "зачарованості на Схід", на яку досі хворіє значна частина українських науковців і медійників – попри "лікування" ҐУЛАҐом та "газовими війнами". От в одній поважній газеті журналістка цілком слушно відзначила, що еліта в Україні неструктурована, не переймається національними інтересами, і взагалі – не виконує функцію еліти.

При цьому для посилення вагомості цієї ідеї вона як на найвищого авторитета в царині націології посилається на її автора, котрим в уяві газетярки виступає московський політолог Андрій Окара. Звичайно, цей писучий і балакучий персонаж поп-інтелектуальної сцени заслуговує на увагу, але, гадаю, він сам ніколи не став би видавати цю ідею за свою власну, а прямо послався би на того, хто її і висловив значно раніше, і розробив ґрунтовніше. Але "зачаровані на Схід" підсвідомо чи свідомо, але ігнорують властиво українське, якої б інтелектуальної якості воно не було...

Отож про еліту.

"Одним із суб’єктивних чинників (чи не найістотнішим) нашого занепаду й осоромлення перед світом є глибока деукраїнізованість, знекоріненість – емоційна, культурна, світоглядна – більшої частини керівного політичного, економічного, виробничого корпусу. Саме їхня "свіжість”, якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів".

І ще дещо: "Впадає в око непорушний, непідвладний часові "сталінський” канон вольового керівника на всіх рівнях. Успіх керівника забезпечувала не раціональність, не людяність і не інтелігентність, а "крутість”, уміння показати силу, "навести лад”, брати за горло і горлом. Йому потрібне залізне здоров’я, щоб з ранку до ночі просиджувати на засіданнях, мотатися по підприємствах, одягаючи то каску шахтаря, то захисні окуляри сталевара, то білий халат доярки або медпрацівника, - і час від часу, в хвилини відпруження, хряпнути гранчак "московської”… Тип брутально-вольового керівника з потужною матюкальною енергетикою – доскональний продукт сталінізму, але він ще довго буде затребуваний постсталінським суспільством. Керівники іншого типу, звичайно ж, є, але вони викликають сумнів у своїй ефективності і... залишаються маргіналами системи".

Написаний та опублікований цей текст був на початку 2003 року, а читається наче репортаж про чільних діячів нинішньої влади та їхню методу керування Україною (з поправкою хіба що на те, що "московську" замістили більш дорогі напої). Хочу одразу застерегти: деукраїнізацію автор тексту визначав не на підставі довжини носу чи мови хатнього вжитку носіїв цього феномену, а як небажання та/чи нездатність забезпечити гідне життя вільних громадян нашої країни на власному, а водночас й універсальному соціокультурному підґрунті, аж до "визнання у світі національного продукту – економічного, культурного, наукового, інформаційного".

Що ж, національний продукт, створений автором процитованих вище рядків академіком Іваном Михайловичем Дзюбою, беззаперечно засвідчив свою конкурентоспроможність: його праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" була перекладена наприкінці 1960-на початку 1970-х не тільки англійською, італійською чи польською, а навіть китайською мовою.  

Як і чимало інших затятих "українських буржуазних націоналістів", Іван Дзюба народився і виріс на Донеччині. Там він здобув вищу освіту, там він працював викладачем російської мови й літературі в педінституті міста Сталіно (якщо хтось не знає, то так звався тривалий час Донецьк, що перед тим був Троцьком). І звідти він рушив до Києва, до аспірантури Інституту літератури. У другій половині 1950-х слово "молодого й перспективного", як тоді казали, літературознавця й критика починає звучати в українській періодиці та науковій літературі. Як стверджує молодший колега Івана Михайловича культуролог Вадим Скуратівський, у тих текстах були дуже нестандартні, як на той час, речі: відвертість, правдивість та органічність. Без будь-якої ідеологічної істерики, без хизування ерудицією, без поспішності у висновках.

Власне, стверджує Скуратівський, з моменту їхнього знайомства Дзюба не змінився: ретельно добрані аргументи та інтелектуальна іронія, категоричне невміння будувати вигідні для себе стосунки з владою й обізнаність в усіх інтелектуальних новинках, невибагливість у побуті й високі вимоги до самого себе. У першій половині 1960-х років якось само собою Іван Дзюба став визнаним авторитетом (чи не найбільшим) для своїх ровесників та молодших колег – і не тільки в гуманітарному цехові. Письменник Віктор Некрасов у виданих вже на еміграції, у Парижі спогадах, узагалі назвав його "кумиром молодої української інтелігенції".

Людина немітингова, не активно-політична (яким був усе життя, наприклад, В’ячеслав Чорновіл), саме Дзюба тим не менше виявився в самому епіцентрі тодішнього політичного життя. Він був одним з ініціаторів публічних протестів проти арештів 1965 року на прем’єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків".

Відповідь системи – звільнення з роботи у видавництві "Молодь" (а ще раніше, 1962 року, Дзюбу звільнили з посади завідувача відділу критики журналу "Вітчизна" – "за ідеологічні помилки"). У вересні-грудні 1965 року, у відповідь на репресії, 34-річний дослідник узагальнює той матеріал, над яким він уже працював кілька років, і пише свою програмну працю – книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Стоячи на позиціях "автентичного марксизму", Іван Дзюба доводить наявність кричущих розбіжностей між деклараціями влади про "розквіт української культури" та "невпинний розвиток соціалістичних націй" і реальним станом справ.

Ба більше: автор книги показує, що при владі в СССР реально стоять не марксисти, не послідовники Леніна, а чорносотенні російські шовіністи, котрі продовжують під новими прапорами і та гаслами традиційну імперську політику. "Якби якийсь народ відмовився від своєї мови, це означало б, що він відмовляється від самого себе. Ясно, що такого бути не може. Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися. Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є. Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмову частини українців від своєї мови і всі пов’язані з цим ненормальні наслідки для суспільства", - писав Дзюба, розкриваючи систему дій, за допомогою яких влада перешкоджає живому розвитку української культури й вилучає зі складу цієї культури чи не дозволяє повернути до неї більшість набутків минулого. А чільний методологічний засновок цієї праці – це те, що нормальний розвиток людської цивілізації відбувається у нинішню добу саме в національних формах, і не може бути ані демократії, ані прогресу тоді, коли ці національні форми (власне, і змісти, здатні піднестися до вселюдського звучання) деформуються внаслідок дії зовнішніх чинників.

У наші дні Дзюба, аналізуючи феномен патріотизму, до зовнішніх факторів додав ще і внутрішні, які є наслідком певних історичних обставин: "Територіальний патріотизм – природна і добра річ на етапі збереження цілості, але він нетворчий, він – патріотизм стагнації. Територіальним патріотом може почуватися і новітній "національний” грабіжник, експлуататор, "олігарх” (деякі з них можуть бути дуже крутими територіальними патріотами, захищаючи свою територію від конкурентів)..."

Та повернімося до середини 1960-х. "Інтернаціоналізм чи русифікацію?" автор відіслав першому секретареві ЦК КПУ Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому; і що цікаво, адресати уважно прочитали його працю. Ба більше: вона була розмножена і з нею ознайомили партійний апарат. І цей апарат, принаймні, його частина, таки щось винесла для себе з Дзюбиного тексту; принаймні, так у наші часи писав помічник Щербицького Врублевський.

Навіть деякі "шпаринки" у світ відчинилися на якийсь час; згадаймо-но журнал "Всесвіт", який читали по всьому СССР, згадаймо чудові українські переклади "Карлсона", де замість совкових "плюшек и какао" фігурували питомо західні "булочки з цинамоном і гарячий шоколад", а фрекен Бок звалася ще й "наш хатній цап" (бо ж "бок" шведською і є "цап", нюанс, безповоротно втрачений у російському варіанті "Карлсона"...).

А ще у мене на полиці стоїть маленька книжечка 1970 року видання – польські прислів’я та приказки у перекладі Івана Дзюби. І серед них така "крамола" на всі часи, як вислови "Дорожча вольність, ніж золоті достатки", "Добровільна неволя ганебна", "Воля ціни не має", а далі – те, що стосується всіх наших полум’яних революціонерів: "Воля без права – шалених забава"...

Та чергова "відлига" невдовзі закінчилася. У січні 1972 року по Україні пройшла нова хвиля арештів, цього разу вона не минула й Івана Дзюбу. У травні наступного року він був засуджений на п’ять років позбавлення волі "за антисовєтську діяльність", а у листопаді – звільнений за помилуванням.

Навколо цього звільнення, ніде правди діти, досі ходять різноманітні балачки. Та чи мають моральне право ті, хто не пройшов через камери КҐБ, закидати щось Дзюбі? Чи хтось із несамовитих нинішніх "професійних українців" справді вважає, що краще було б мати ще одного мученика, котрий гарантовано не пережив би зими 1973-74 років (у в’язниці в автора "Інтернаціоналізму чи русифікації?" набутий у голодні студентські роки туберкульоз перейшов у відкриту форму...)?

Власне, якби Іван Дзюба справді здався системі, як це зробила досить-таки значна частина "шістдесятників", хіба б система не віддячила йому, як іншим, чи то посадою головного редактора якогось журналу, чи синекурою у представництві УРСР при ООН чи ЮНЕСКО? А так тільки завдяки авіаконструктору Олегу Антонову Дзюбу не оголосили "тунеядцем" та не виперли із столиці у Тмутаракань; на Київському авіазаводі "помилуваному" державному злочинцеві, ученому зі світовим ім’ям знайшли роботу коректора у багатотиражці. Більшого для нього ніхто зробити не зміг...

...Те, що зробив академік Іван Дзюба, котрому 26 липня виповнюється 80 років, за останній час, я не буду переповідати. Бо його тексти (опубліковані у вигляді книг і друковані регулярно у періодиці) треба читати. І не просто переглядати, а вчитуватися уважно, не минаючи ані титли, ані коми. Попри те, що ці тексти не рясніють посиланнями на модних західних авторів і не містять вишуканих постмодерних деконструкцій, дуже швидко можна переконатися: Іван Михайлович добре знає всі сучасні дослідницькі напрями – та він ще й знає ціну словесному штукарству. Для нього головне – інше: "Нам потрібна чесна національна самокритика... Хіба самокритика є самоприниженням та самокартанням, а не навпаки: самоочищенням, самооновленням, самомобілізацією? Національна самокритика завжди була і буде не тільки зворотнім боком національного поступу, але – що особливо важливо – і його єдино міцним фундаментом, єдиною гарантією морального здоров‘я і справжності такого поступу".

Цього літа вийшла друком чергова книга академіка Дзюби "Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст." – як завжди, ґрунтовна і безпощадна. Але, як на мене, це трагедія української культури – що інтелектуали масштабу Івана Михайловича змушені боротися із різного ґатунку чорносотенною нечистю замість займатися засадничими світоглядно-культурними, метафізичними питаннями. Що ж, такий довіку, як казав Франко, "песій обов’язок" українських достойників...

Сергій Грабовський