У перші дні січня 1919 року губернський комісар Харківщини Сергій Тимошенко приїхав до Києва і зажадав зустрічі з чільниками української Директорії. Він щойно пережив обстріли, бачив ешелони з пораненими та чув звіти наших командирів, із яких було очевидно, що Червона армія розпочала наступ на українські терени. Це війна, і треба було терміново гуртувати сили для оборони рідного краю. Та зустріч із головою Директорії Володимиром Винниченком Тимошенка приголомшила. Відмахнувшись від почутого, той заявив, що ніякої війни насправді немає, а з українським військам притистоять окремі більшовицькі банди. 3 січня 1919-го червоні взяли Харків. То був початок кінця незалежної Української держави.

КИДОК СТОРІЧЧЯ

Історію другого пришестя більшовиків в Україну треба починати з літа 1918 року, коли в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями, які раніше входили до складу Центральної Ради: соціал-демократами та есерами. І перші і другі ніяк не могли змиритися з втратою влади. Вони оголосили гетьмана Скоропадського узурпатором і відверто закликали селян до бунту проти нього. Умови сприяли: в Україні стояли німецькі війська («окупаційні», згідно з термінами соціалістів), що збирали в селян хліб, який український уряд зобов’язався поставити Німеччині. Те, що саме Центральна Рада запросила німців і пообіцяла їм хліб, м’ясо та цукор, соціалісти забули відразу, тільки-но влада вислизнула з їхніх рук.

Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками.

У серпні 1918 року відбулися переговори між представником уряду червоної Росії Дмитром Мануїльським та лідерами українських есерів і соціал-демократів. «Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи…» – писав пізніше Володимир Винниченко. Можна тільки дивуватися цинізму та нелюдській жазі влади соціалістів. На угоду з червоною Москвою проти українського керівництва вони пішли після Крут, боїв за Київ і київської бійні, вчиненої горлорізами червоного командарма Міхаіла Муравйова.

Червона Росія конала від голоду та розрухи. Генеральний консул Української держави в Москві повідомляв: «Тисячні товпи людей облягали консульство, звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну». У Москві не сумнівалися в антибільшовицьких настроях гетьмана Скоропадського, колишнього царського генерала. Було зрозуміло, що в разі виходу з України німців він обов’язково надаватиме допомогу білому руху у війні проти червоної Москви. При цьому сподіватися на більшовицьке повстання в Україні було марно: «Нема чого і розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії не те що на успіх революційного руху в Україні, а навіть на його виникнення», – звітував член Революційної Ради Українського фронту Епштейн. Потрібні були ті, кого Лєнін називав «корисними ідіотами», політична сила всередині України, яка взялася б влаштувати антигетьманський опір і таким чином занурила б країну в хаос безпосередньо перед приходом більшовиків. Червона Москва мала собою пишатися – «корисні ідіоти» прибігли до неї самі.

ЛОКШИНА НА ВУХА І БАГНЕТИ

9 листопада в Німеччині внаслідок революції зрікся престолу кайзер Вільгельм ІІ. Її війська мусили покинути Україну. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана».

Підтримувати «робітників та селян» червона Москва заходилася раніше, ніж вони збунтувалися. І в тому немає нічого дивного. У справі дестабілізації обстановки більшовики не покладалися на самих лише українських соціалістів. Невдовзі після втечі з України червоні створили в Таганрозі Повстанський народний секретаріат, якому було поставлено завдання максимально розширити на території нашої країни кількість комуністичних організацій. На діяльність цього органу ЦК РКП(б) одразу ж виділив 34 млн крб. Для координації роботи більшовицького підпілля в Україну було послано досвідчених агітаторів. Гроші й фахові агітатори робили свою справу. Уже в червні загальний страйк залізничників охопив 200 тис. осіб. 6 червня було підірвано пороховий склад на Звіринці, у передмісті Києва. 31 липня злетів у повітря склад набоїв в Одесі. У липні – серпні відбулося 11 страйків робітників-металістів. У вересні спалахнув всезагальний бунт залізничників. Кількість підпільних більшовицьких організацій в Україні восени 1918-го сягала 200.

Крім того, червоні постійно тримали напоготові частини українських повстанських дивізій – загони більшовиків, що втекли з української армії в березні 1918 року. Командували ними майбутні «революційні герої» Василь Боженко, Микола Щорс, Тимофій Черняк тощо. Розташувавшись на кордоні в 10-кілометровій нейтральній зоні проти Чернігівщини, Сумщини та Харківщини, ці угруповання здійснювали нальоти на українські терени та чинили терор по селах. «Дивізія знаходиться в самому розшарпаному, неорганізованому та безпорадному стані. Настрої у всіх бандитські, порядок і організація відсутні», – звітував комдив Локотош під час реорганізації цих загонів у впоряджену бойову частину. Після наказу Раднаркому повстанські дивізії стали терміново поповнювати людьми, зброєю та фаховими командирами. Більшовикам було дуже зручно використовувати ці військові частини. Якби задуми червоної Росії закінчилися катастрофою, завжди можна було виправдатися, що мав місце не наступ Червоної армії, а повстання українських більшовиків на українських землях і Москва тут, мовляв, ні до чого.

Сил Червоної армії бракувало задля наступу на українські терени. Проте об’єднання старань більшовицьких ревкомів з осередками українських соціалістичних партій дали дивовижні результати: в Україні мов гриби після дощу поставали численні повстанські загони: Махна, Зеленого, Коцура, Божка, Григор’єва, Ангела, Чередняка та багатьох інших. Більшовики були навіть у загонах отаманів-самостійників: у Зеленого й Ангела вони очолювали ревкоми. Антонов-Овсієнко з гордістю писав: «Наші ревкоми відсилали під знамена Директорії повстанців для отримання зброї і для спільних дій аж до повалення гетьмана… петлюрівські загони у чималій долі мають елементи схильні до підтримки радянської влади».

Діяльність повстанців невдовзі зробила становище українських військ просто скаженим. «Окрім російських більшовиків, куди не повернись – у мене скрізь фронт… Таким є Махно… як тільки вдається кінчити з ним – у Прилуках піднімає голову Ковтун… Багато допомоги у цій справі надав Шинкар і Ко…» – звітував Києву командувач Лівобережною групою армії УНР отаман Петро Болбочан.

Чисельність повстанських загонів на осінь 1918 року сягнула 300 тис. осіб. Крім соціалістично-більшовицької про­паганди червоні вдало грали і на приземленіших мотивах. Старшина штабу Запорізького корпусу армії УНР Іван Барило пригадував: «Шинкарівці блукали по місту і грабували… Возилося добро з магазинів на санях, на возах… Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно, коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців».

Видається дивним, але проти наступу на Україну категорично висловлювалося командування Червоної армії. Військові вважали безглуздям починати війну з нею у той час, коли РСЧА ледве стримувала тиск білих козаків генерала Краснова під Воронежем. Певно, саме тому операцію проти Української держави очолив Володимир Антонов-Овсієнко – не фаховий військовий (підпоручик-дезертир), а досвідчений політик і революціонер. Дії армії мали стати допоміжними до діяльності більшовицьких ревкомів та повстанських загонів в Україні. Скоординувати роботу політичних організацій, повстанців і військових частин могла саме така фігура. «Зараз можна голими та нахабними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом», – поспішав Антонов-Овсієнко.

ПОШИТІ В ДУРНІ

Більшовики наступали. Українські командири благали Директорію сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак вона лишалася глухою і німою. Володимир Винниченко всерйоз вважав, що все це і є «усилення розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ», обіцяне йому більшовиками. Директорія сумлінно дотримувала свого слова – в умовах більшовицького наступу на Україну легалізувала Комуністичну партію.

після падіння Харкова Директорія таки надіслала до Москви телеграму із запитанням, що, мовляв, діється? На це нарком іноземних справ Гєорґій Чічерін не змигнувши оком заявив, що ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії та українського радянського уряду. Причиною «повстання української бідноти» було названо недемократичну політику Директорії, як-от репресії командирів проти більшовицьких ревкомів, які (лише!) захоплюють владу за спиною діючих частин українського війська. Червоний нарком зухвало брехав, лише 18 грудня було ухвалено «Положення про Радянську армію України», у якому чітко зазначено: «Радянська Українська армія входить складовою частиною в загальноросійську… в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому всіма збройними силами Російської республіки». Задуривши голову міністрам Директорії, Чічерін заявив, що радянський уряд чекатиме доказів зміни політики Директорії – повернення до демократії та припинення боротьби проти трудящих мас. Проте Москва милостиво згодилася прийняти в себе представників України для переговорів.

І Директорія пристала на вимоги Москви. Червона армія йшла вперед, у тилу українського війська більшовицькі ревкоми не криючись чинили диверсії і розкладали новобранців, а Київ забороняв їх розганяти, аби «надати докази» Москві. «Ваша допомога один міф… Авангарди цієї допомоги уже прийшли, але я не маю часу їх роззброїти, бо то є зброд а не військо», – писав Директорії збурений отаман Петро Болбочан.

Війну червоній Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. Уже були втрачені Харків та Чернігів. Замордований Запорізький корпус армії УНР ледве стримував натиск більшовиків під Полтавою, Сіра дивізія задкувала до Києва, а Чорноморська дивізія героїчно гинула під Конотопом. Проте жодних рішучих заходів для оборони країни від ворога не було вжито. Директорія і далі гралася в демократію – заходилася проводити вибори до «Трудового конгресу» і тому не бажала йти на непопулярні кроки. Україна була приречена.

5 лютого більшовики зайняли Київ. Але переговори з Москвою тривали.

Нарешті 7 лютого Директорії було передано телеграму: «Український робітничий та селянський уряд прийняв братське посередництво Російського радянського уряду з приводу угоди з Директорією, за умови визнання наступних трьох принципів: перше – визнання з боку Директорії Радянської влади; друге – суворий нейтралітет України з активним захистом проти військ Антанти, Денікіна, Краснова і поляків; третє – спільна боротьба з контрреволюцією…» Фактично їй пропонували скласти зброю. Відвертим знущанням цю телеграму визнало навіть командування Червоного Українського фронту. Директорія на телеграму не відповіла і більше переговорів із Москвою не влаштовувала.

А вже за кілька місяців по черзі спалахнули повстання отаманів Зеленого, Ангела та Григор’єва. Червоний обман виліз на світ Божий у всій своїй потворній формі. Селяни, незадоволені за часів Скоропадського поверненням панів і реквізиціями хліба німцями, отримали режим продовольчої диктатури і продрозкладки. За гетьмана робітників-страйкарів штрафували і садили, за більшовиків – розстрілювали. Інтелігенція, обурена недостатньою українізацію, одержала катівні «чрєзвичайок». Соціалістичні партії здобули владу згідно з приказкою «у вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Трагічною була доля військових – українських хлопців, які, голодні й виснажені, мусили помирати в незлічених багнетних атаках через нечувані досягнення політиків-соціалістів.

Україна шалено протистояла більшовизму. Близько 200 повстанських загонів чинили опір навіть після закінчення Визвольних змагань. Але момент було втрачено – перемога червоних стала справою часу.

Друге пришестя більшовиків в Україну унікальне тим, що, по суті, вся операція була одним величезним «кидком». Примітивно пошивши в дурні діячів Директорії, вони захопили у владу багатющу територію з 26-мільйонним населенням. Поза сумнівом, саме завоювання нашої держави має очолити рейтинг найвдаліших афер ХХ сторіччя. Кажуть, той, хто сідає грати в карти з шулером, зазнає поразки тієї миті, коли бере їх до рук. Керівники Директорії програли війну ще у вересні 1918 року, коли заходилися укладати угоди з російськими більшовиками.