Доля неодноразово закидала мене до Севастополя. Ще в радянські часи я там служив у війську. Після Чорнобиля видихував там радіоактивний пил. У новітні часи їздив читати лекції офіцерам Військово-Морських Сил України. І кілька разів відпочивав з дітьми - адже у місті, на березі Північної бухти живе моя тітонька Люба, одна з фундаторок місцевої "Просвіти".

Звісна річ, доводилося чимало спілкуватися з найрізноманітнішими людьми. Відтак я окреслив для себе таку, видається, головну проблему сьогоднішнього Севастополя: чи скоро і за допомогою яких заходів стане Севастополь справді (а не номінальнo) українським регіоном. З цим нерозривно пов'язані питання базування тут кораблів Військово-Морських Сил України та російського Чорноморського флоту. Отже, севастопольські нотатки, які аж ніяк не претендують на вичерпність аналізу, але все ж, видається, зачіпають реальні проблеми реального життя.

Те, що Севастополь є особливим регіоном Української держави, зумовлено не тільки Конституцією і не тільки минулим "міста російської слави". Факт базування у Севастополі основних сил Чорноморського флоту Російської Федерації виступає головним чинником, що зумовив істотну специфіку міста на політичній карті України.

Адже флот - це не стільки кораблі, скільки люди, котрі обслуговують ці кораблі та берегові структури. Чималенька, на загал, кількість. Відтак близько 25 % мешканців міста є громадянами Російської Федерації або членами їхніх сімей. Попри те, що самі російські громадяни де-юре не беруть участі у політичному житті регіону, де-факто їхній вплив вельми відчутний. Севастополь - єдиний з українських регіонів, де на загал маргінальний "Російський блок" подолав на парламентських виборах 4 %-й бар'єр і має кілька депутатів у міськраді. Кандидати ж від "Єдиної України" клялися виборцям: мовляв, ми за те, аби братні слов'янські держави були "навіки разом". Тим часом українці без лапок почуваються у місті національною меншиною і ніяк не можуть здобути право мати бодай одну суто українську школу. Не було б у місті російського флоту - і ситуація була б істотно іншою.
Назвати місцеву владу орієнтованою на національні інтереси України якось не випадає. Лише один приклад. У Севастополі заведена традиція - проводити щосереди в прямому ефірі кількох каналів теле- та радіозустрічі представників місцевої влади з населенням. І от 21 серпня, напередодні Дня Незалежності, севастопольську владу на зустрічі у програмі "Вирішуємо разом" репрезентував заступник глави міськдержадміністрації Іван Куликов. Основний час передачі був зайнятий проблемами транспорту, водопостачання, житлового будівництва, торгівлі - тим, що завжди і всюди хвилює людей у великих і малих містах. Але говорив Іван Куликов і на загальнополітичні теми. Звісна річ, засудив різноманітну опозицію, яка тільки плутається під ногами і заважає працювати. А далі заговорив про українсько-російські стосунки і про місце у них Севастополя. У нас, мовляв, російське коріння, діти наші ходять до російських шкіл, і це нормально. Хай президенти України і Росії приїздять до нас, змагаються між собою, роблять корисні справи, зводять будинки тощо, а ми будемо обирати (незрозуміле тільки - кого? Що? Президентів? Вітчизну? Шлях розвитку? - С.Г.). І ще прикметні вислови на ту ж тему: ми однієї крові, ми ведемо роботу, щоб зняти кордони між слов'янськими державами.

...Цікаво, що в місті Іван Куликов користується репутацією одного з найбільш проукраінських керівників міської влади.

Додала перцю політичному життю міста одна непомічена в Києві подія. Якраз тоді, коли парламентарії ділили між собою хлібні посади у Верховній Раді і переймалися не менш цікавими питаннями, газета "Слава Севастополя" - місцевий офіціоз - надрукувала привітання прем'єр-міністра Анатолія Юнаха місцевій економічній та політичній еліті (пан Кінах принагідне згадав, що очолює ще й Партію промисловців та підприємців і Спілку підприємців) з нагоди чергової річниці міста. Привітання містило в собі, поряд з традиційними люб'язностями, одне дуже цікаве речення (цитую за "Славою Севастополя" від 17 червня 2002 року): "Чергову дату своєї 219-літньоі історії Севастополь зустрічає як місто двох дружніх держав". У міжнародному праві "місто двох держав" означає факт кондомініуму, тобто спільного управління і володіння певною територією.

Ці слова українського прем'єра негайно викликали жваву реакцію прихильників приєднання міста до "матушки-Росії". Часопис російської общини Севастополя у своєму 10-му числі заявив буквально таке: прем'єр України все зрозумів; справа за визнанням Леонідом Кучмою політичних реалій. Севастополь має перебувати під спільним російсько-українським керуванням! Зреагувала й українська громада міста. Дехто намагався через пресу пояснити, що, очевидно, клерки з апарату глави уряду припустилися банальної ляпки: мало йтися про "місто флотів двох дружніх держав". А дехто зауважував, що після подібних казусів у нормальних країнах відповідальні політики подають у відставку чи, принаймні, публічно карають винних зі свого апарату...

А що ж севастопольські комуністи, котрі хазяйнували у місті, котрі десять років поспіль ледь не щодня влаштовували гучні мітинги, котрі наполегливо боролися?.. Власне, за що і з чим вони тільки не боролися, а головне - проти України.

Одразу варто зауважити: севастопольські комуністи - люди особливі. Не тому, що вони з міста, котре, як співалося в колись популярній пісні, начебто "неприступне для ворогів" (насправді упродовж XIX - XX століть його сім разів брали штурмом). І не тому, що Севастополь є окремим регіоном України (таких регіонів аж 27). Специфічність політичної поведінки місцевих незламних марксистів-ленінців-сталінців зумовлена, очевидно, насамперед їхнім кадровим складом. Адже це у своїй масі - офіцери-відставники, і не просто Офіцери, а політпрацівники, особісти, спецназівці - тобто ті, хто, з одного боку, свідомо підтримував комуністичний лад, з іншого боку - мав від цього ладу чималий кусень хліба з маслом. І, звісно, члени сімей цієї публіки, котра раптом утратила блага й опинилася ні в сих, ні в тих.

Тому якщо одним словом спробувати висловити умонастрої севастопольських комуністів, то це буде слово "реставрація". І не брежнєвськоі доби, а розвиненого сталінізму. Принаймні, до таких висновків спонукають тексти газети міськкому КПУ з оригінальною назвою "Севастопольська правда". Це видання виходить під гаслом "За соціалізм, радянську владу, єдиний союз!" Жодних "пролетарів усіх країн". Жодного, бодай позірного, визнання незалежності України. "Геть ганебну, злиденну, націоналістичну незалежність!" - декларує газета - і те саме чутно на мітингах комуністів.

А ще комуністи з усієї сили ведуть боротьбу проти перетворення Севастополя на центр міжнародного туризму. Мовляв, нема чого пускати до нашого міста-героя клятих імперіалістів! Це - бастіон російської слави, і зайдам нічого тут робити! До числа "зайд" комуністи зараховують і громадянина Сполучених Штатів Америки, колишнього одесита Лева Блейзера, котрий викупив контрольний пакет акцій Морського - судоремонтного - заводу. І, звичайно, комуністи проти візитів до міста іноземних військових кораблів.

Така затятість мала наслідком справжню катастрофу для комуністів на цьогорічних виборах до міськради. Справді, хіба людина зі здоровим глуздом підтримає тих, хто проти розвиненого туристичного бізнесу, отже, проти значних грошових надходжень до міського бюджету і до кишень усіх городян, які працюють у сфері торгівлі та послуг? Чи тих, хто апріорі проти приватизації Морського заводу, попри те, що після цієї приватизації завод успішно запрацював і вийшов на міжнародний ринок? Отож комуністи вперше втратили контроль над Севастопольською міськрадою, а відтак - і важливі фінансові важелі підтримки своєї партії. Наслідком стало різке зменшення мітингової активності в місті. Але міськком КПУ не складає зброї. Він і далі тримає курс на "слов'янський союз", проти НАТО і міжнародного туризму, за те, щоб платити кожному не менше, ніж 1421 гривню, - не пояснюючи, втім, де ці гроші добути. Можливо, якісь дурні й повірять.

З погляду культурології, назви вулиць, пам'ятники, меморіальні знаки тощо об'єднуються поняттям символів. До того ж - суспільне значущих символів. А такі символи - це не тільки віхи соціальної пам'яті, а й дороговкази на шляху в майбутнє. До якого ж майбутнього спрямовує символіка, що домінує на вулицях і площах флотського міста Севастополя?

Одна з найбільших вулиць Севастополя зберегла ім'я Леніна. А на додачу - над містом височить пам'ятник засновнику першого у світі тоталітарного режиму. Це не просто політична "візитка" місцевої влади, це ще й символ небаченого абсурду. Адже йдеться про вшанування в місті флотської слави політика, котрий не тільки особисто наказав потопити Чорноморський флот, щоб він не дістався Україні, не тільки дав команду в 1921 році жорстоко розправитися з повсталими балтійськими моряками, а й відверто, чи не параноїдально, ненавидів бойовий флот як такий і наприкінці свого правління наказав потопити або продати на металобрухт рештки колись могутніх російських ескадр. Ленін - це символ руйнації військово-морських сил. Будь-чиїх. І якщо батьки-командири сучасного російського флоту воліють молитися на Леніна, це їхня справа, але чи прийнятний такий символ в українському місті?
Проте реальність така, що вулиці і площі цього українського міста майже не мають символів українськості. Натомість тільки за останні три роки у Севастополі з'явилися аж 19 пам'ятників і пам'ятних знаків, присвячених часом третьорядним постатям і подіям, - але обов'язково таким, які прив'язують місто до російської імперської і радянської, не менш імперської, традиції. Натомість, коли офіцери Військово-Морських Сил України звернулися до місцевої влади з проханням перейменувати площу 50-ліття СРСР на площу гетьмана Сагайдачного, наслідком стала відмова на рівні міськдержадміністрації: мовляв, в очах мешканців цього району, 50-ліття Радянського Союзу - позитивна дата, а хто такий гетьман Сагайдачний? Потім українські військові журналісти перевірили посилання на "громадську думку": виявилося, що ніхто її не досліджував, реально ж проти перейменування були два якісь комуністичні активісти, котрих міськдержадміністрація, очевидно, вважає найщирішими репрезентантами "народу". Ситуація, схоже, допекла вже й Президенту Леоніду Кучмі, котрий у виступі, присвяченому 10-літтю ВМСУ, заявив: площа Сагайдачного у Севастополі обов'язково буде! З'явився тим часом у місті й перший український меморіальний знак на честь десятої річниці флоту України. Але... Є інформація, що деякі представники міської влади спільно з т. зв. "Союзом совєтських офіцерів" та Російським блоком готують відкриття ще кількох пам'ятних знаків на честь імперської історії, а ім'я гетьмана Сагайдачного міськрада готова надати якомусь пустищу (добре, хоч не звалищу) на околиці міста.

Тс, що в місті немає жодної суто української школи, -- відомо. Але українськість - це не тільки мова, це ще й дух, зміст, простір сенсів культури. От про деякі з цих сенсів варто поговорити детальніше. Як і в кожному регіоні України, школярі Севастополя вивчають історію рідного краю. За двома книжками, написаними місцевими авторами - Катериною Алтабаєвою і Віталієм Коваленком.

Перша з них має назву "На Чорноморському перехресті", друга - "Нащадкам у приклад". Перша - це властиво історія Криму з найдавніших часів до кінця XVIII століття, друга - історія власне Севастополя з моменту заснування до початку XX століття. Варто додати, що ці книжки мають офіційний статус навчальних посібників.
Справді, автори зібрали багатий текстовий та ілюстративний матеріал, який характеризує історію Криму і самого Севастополя. Тут чимало сказано і про античних греків, і про гепуезців, турків та кримських татар, і про росіян. Сказано чимало правдивого. Проте практично відсутніми і в кримській, і в севастопольській історії виявилися... українці. За допомогою кількох цікавих прийомів.

Скажімо, у текстах, де йдеться про добу Київської Русі, обов'язково згадані (а книжки написані російською мовою) "русские воины", "русские корабли", "русские письмена" і, звичайно, "русские князья". За допомогою цієї нехитрої лінгвістичної процедури у юного читача створюється враження тисячолітньої російської присутності в Криму. А от із цікавого і на загал ґрунтовного описання побуту й культури народів, котрі жили свого часу в Кримському ханстві, якимось дивом випали українці, котрі, за деякими джерелами, становили близько третини населення цієї держави. Так само "за бортом" книжок залишилися, власне, і складні тисячолітні стосунки народів-сусідів - кримських татар та українців. А відомо ж бо, що всі переможні битви Богдана Хмельницького стали можливими завдяки участі союзного кримськотатарського війська.

Що ж стосується другої книжки - історії міста Севастополя - то це справжній гімн імперській величі Росії на Чорному морі. При цьому, скажімо, депортація представників низки кримських народів, проведена майбутнім генералісимусом Суворовим 1778 року, скромно названа "переселенням". Мовчать автори і про те, що для побудови потужного флоту російська влада вщент вирубала густі ліси, які вкривали береги Севастопольської бухти і навколо неї, що стало першою регіональною екологічною катастрофою. І, звісно ж, ведучи мову про Захара й Миколу Аркасів, доля котрих нерозривно пов'язана із Севастополем, автори не згадують, що обидва були не тільки визначними військовиками імперії, а й визначними достойниками української культури. Отаку цікаву "історію рідного краю" вчать у Севастополі. Отакий "регіональний патріотизм" (про який стільки говорять керівники місцевої освітянської галузі) виховують у молоді.

Від освітянських проблем перейдемо до діяльності "просвітян". Севастопольська організація товариства "Просвіта" з моменту свого створення активно сприяє формуванню в місті української національної свідомості (це традиційний вид діяльності) і водночас веде діалог з рядом регіональних національно-культурних й етнополітичних структур (а це вже вміють і хочуть робити далеко не всі "просвітяни").

Тільки в серпні 2002 року місцева "Просвіта", очолювана військовим журналістом Миколою Гуком, взяла участь в організації і проведенні двох публічних заходів, пов'язаних із міжетнічним діалогом. Перший з них - це зустріч із гостею з Мінська, заступницею голови Товариства білоруської мови імені Скорини Людмилою Дзіцевич, що відбулася за участю представників місцевої білоруської громади.

Пані Дзіцевич детально розповіла про етнокультурну ситуацію в сучасній Білорусі, про зигзаги політики Александра Лукашенка, відтак кожен учасник зібрання міг порівняти цю ситуацію з українською, побачити спільні риси і відмінності, зокрема, чинні для Севастополя, де громадяни з українською тожсамістю (не тільки мовною, а й політичною) досі становлять меншість. Другий захід, який привернув чималу увагу місцевих мас-медіа, - наукова конференція "Українці, росіяни, білоруси: народ чи народи?" У цій конференції, крім "просвітян", участь брали Товариство білорусів Севастополя, місцева філія Російсько-українського союзу, Російська громада Севастополя.

Склалася майже анекдотична ситуація: представники російських організацій (часом люди з числа викладацького корпусу вузів) доводили українцям і білорусам, що останніх не існує, натомість є єдиний, великий радянський народ. У той же час перші ж слова, мовлені на конференції білоруською мовою, викликали надзвичайно нервову реакцію найактивніших ревнителів слов'янської єдності. Мовляв, розмовляйте "общєпонятним язиком". Власне, після цього епізоду конференція могла спокійно закінчуватися, бо предмет дискусії виявився вичерпаним.

Самоочевидність як мовної, так і ментальної нетотожності різних східнослов'янських народів була зрозумілою кожному неупередженому спостерігачеві. Однак ще кілька годин тривав гострий, проте на загал цивілізований діалог, у якому взяли участь, скажімо, люди з такими полярними поглядами, як прихильник негайного приєднання міста до Росії Олександр Круглов і голова Севастопольської станиці Всеукраїнського братства ОУН-УПА Іван Подільник. Ще кілька років тому такий діалог був би неможливим. Отож можна стверджувати, що севастопольська "Просвіта", не ноступаючись принциповими позиціями, успішно оволодіває новими формами спілкування з місцевими національно-культурними й етно-політичними організаціями. I не тільки лояльними до України.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ,
заступник головного редактора журналу "Сучасність"