Абсурдна традиційна, з часів Кучми, багатовекторність українських президентів часто-густо ставить їх в досить принизливу ситуацію. Взяти б для прикладу і майбутній саміт глав держав, котрий має відбутися в Києві з нагоди 25 – річчя Чорнобильської трагедії, який поставив Віктора Федоровича перед складним ребусом з якого, вочевидь, без втрат іміджу України йому не виплутатися.  Не запросити президента найближчої сусідки, Білорусії Олександра Лукашенка, було би взагалі безглуздо і непорядно з боку Президента України. По-перше, білоруські терени постраждали від радіації після вибуху на ЧАЕС, не менше ніж українські, що прилеглі до чорнобильської зони. І кому-кому, а Лукашенкові місце серед запрошених  учасників саміту найнеобхіднішепотрібно бути, оскільки питання, що будуть вирішувати на  цій нараді глав європейських країн, є спільними і для України, і для Білорусії. Питання безпечного проживання біля чигаючого радіаційного дракона ні для українців, ні для білорусів так і не вирішено, незважаючи на багаточисельні обіцянки і Євросоюзу, і МАГАТЕ допомогти коштами і технологіями.

Барозо закусив вудила і погрожує, що не приїде до Києва на саміт, якщо там буде присутній глава Білорусії, опальний Олександр Лукашенко. Міністерство закордонних справ України поспішило завірити сановника з Брюселя, що на саміті Білорусію представлятиме Прем’єр-міністр цієї країни, але кому їхати на саміт вирішувати має не Брюсель, а Мінськ, тобто Президент Білорусії, законно обраний народом цієї країни на посаду глави держави! Окрім того критична ситуація з паливом для двигунів внутрішнього згоронння і безпорадність українського уряду вирішити ц. складну проблему, сама по собі підказує, що Білорусія могла би значно допомогти в вирішенні поставок палива, а також переробки нафти на Мозирському крекінгу у Мозирі, що зовсім поруч біля кордону України, переробляючи українську сиру нафту, що її добувають в Україні в розмірах, що втричі перевершує потреби нашої країни ( біля трьох мільйонів кубів). А отже Януковичу варто би дружити з президентом дружньої до України держави в особі її Президента Олександра Лукашенка. Та ба! – незалежна національна політика Президента Білорусії не подобається акулам Заходу, бо не дозволяє глобалістам проковтнути такий лакомий кусок, що не підкоряється диктату ні Заходу ні північному Сходу. А отже, Лукашенко мов більмо на оці як у Євросоюзу, так і в Московитських правителів, Путіна та Медвєдєва. І хоча ніхто нині не може заперечити того факту, що Президент України Віктор Янукович самостійно без дозволу Кремля не приймає жодного важливого рішення, тому, звісна річ, він він мусить радитися в цьому делікатному питанні з кремлівськими ляльководами, які теж занадто самостійним «бацьком» не вельми захоплюються, прийняти корисне вирішення без шкоди для нашої держави Віктор Федорович не спроможний. На заваді стає ота клята двуликість, чи то пак двовекторність, – шарахання між Кремлем і Брюселем. Це щось подібне до «мудрої» команди: «іди сюди, стій там!», або біг на місці, як співав московський бард.

А до чого тут «ляпас»? – запитаєш ти шановний читачу. До того, що в той час коли в столиці умовно незалежної від Московії України, місті Києві, по телеканалу ТРК, 19 березня 2011 року, демонстрували принизливе до визвольної боротьби ОУН-УПА, чергове антинаціональне теле-шоу, телеканал «Бєларусь» через спутникове телебачення показав документальний телефільм про повстання політвязнів у Норильському концтаборі. При створенні цього фільму, були використані і озвучені в ході показу документальної картини учасники того повстання, що дожили до тих днів, коли створювалася ця документальна повнометражна стрічка (2006 рік). Саме тоді, в той самий день і майже час онуки кедебістів, жовтороті «язичники», котрі народилися в Україні і зневажають мову народу, який дав не лише притулок, але величезні пенсії їхнім дідам катам, що мордували упівців по ГУЛАГах, зачитували по пам’яті брехливі вигадки про визвольні змагання українців, котрими й досі захоплюється цивілізований світ. А в той самий час герої норильського повстання, котре політв’язні всіх національностей того концтабору, грузини, литовці, латвійці, білоруси, москалі і українці, розказували про ті події, про те як виникла така ідея повстати проти нелюдських умов, важкої праці, майже без сну, при голодному пайку хліба в сто п’ятдесять грам на день, проти неможливості переписуватися з рідними та інших знущань. Як можна було без захоплення мужністю організаторів того бунту, вязнів оунівців та упівців з України, слухати розповідь латвійки похилого віку: «...Полвтв’язні з Литви, Латвії, як і грузини, росіяни, євреї, білоруси, всі ми мужньо стояли до кінця. Але ми не мали тої залізної дисципліни, конкретної ідеології, організаторського хисту, який мали бандерівці і котрих була переважаюча кількість у цьому концтаборі... У всі часи перебування в таборі, а в двох сусідніх таборах (жіночому і чоловічому, що були розділені колючою огорожею, понад 5000 арештантів) вони упівці стежили за тим, щоби дотримуватися порядку, чистоти,  слідкували за культурою поведінки в’язнів. Mи мали серед себе священників, aле лише православні священники підтримували ідею повстання і навіть і навіть організували багатотисячний хор, від співу якого охоронці за колючим дротом прелякано тремтіли, так усе гуло від п’ятитисячого могутнього хору. Це був червень 1953 року. Постання затяглося було на декілька місяців. І очевидці по черзі розповідали, з паралельними субтитрами, що це такий то з Одеси, що це грузин, якому адміністрація пропонувала вийти на волю достроково, аби лишень покинув табір, але він відмовився покинути друзів у їхній боротьбі.

І розповідала ленінградка, історик, яка пожила блокаду Ленінграду, а після війни потрапила на каторгу до Норильська у вічну мерзлоту. І теж субтитри, теж конкретне прізвище і фах. Жива людина і свідчення про мужність всіх політкаторжан, а особливо її захоплення стійкістю бандерівців. Прізвища і живі обличя, прізвища і розповіді статечних героїв, жива і сумна мова про той жахливий час і про злочини комуністичного режиму. І розповідав про ті часи колишній сотник УПА, покійний уже Мелетій Семеннюк з Луцька, розповідав Степан Семенюк із Зелоної Гури (тепер Польща), який провів 27 років у камері смертників, вели сумну статечну розповідь каторжани того зловісного табору з Чернівеччини, з Вінничини, Іванофранківщини і Львівщини, Київщини і Рівненщини, але водночас відчувалося в тому спокої, з яким ті літні жінки й чоловіки вели мову, тверда переконаність в необхідності того подвигу, який вони,  молоді каторжани, представники різних республік тодішньої тюрми народів, під проводом таких же молодих бандерівців, здійснили. Але, як мовив один із учасників і свідків тих подій, були й такі слова: «Звісна річ, що і росіяни, і євреї, грузини, литовці та представники інших націй, всі ми були антикомуністами, та на жаль. росіяни навіть там, в таборі залишалися вірними імперській політиці Москви...» Колишній політкаторжанин, що нині проживає у Канаді, пригадує, що «Всіх нас єднала спільна важка доля і бажання добитися наших вимог у Москви і до жидів ми ставилися як і до представників інших націй, бо для нас було найважливішою поведінка нашого товариша по каторзі...» «У таборі я ніколи не спостерігав будь-яких антисемітських випадів у свій бік» поділився спогадами каторжанин єврей. І як тут не порівняти жидів-кровососів, кримінальників, що пограбували багатства України, в тім числі й всі телекомпанії, але виставити на суд громадськості кінострічку про той ГУЛАГівський повстанський справжній інтернаціонал не захотіли і не посміють.

Уже давно в Норильську Московія та інші республіки колишнього СРСР, громадяни яких відбували каторгу в цьому таборі, спорудили памятники мученикам своїм співвітчизникам, окрім України. Ця стрічка створена з ініціативи покійної Слави Стецько, Голови ОУНр, Голови КУН на кошти світового українства. Окрім свідчень живих учасників тих подій, творцями кінострічки використані архівні матеріали Норильського концтабору.

Особливо мені хочеться наголосити на заключній розповіді одного з організаторів цього табірного повстання: «Коли табірне і Московське керівництво зрозуміло. Що ми не скормося, а радше помремо, тоді вони стягнули навколо табору понад пять тисяч військ (більше ніж каторжан було в таборі), сформували з міських комсомольців і партійнихактивістів цивільних, видавши їм зброю, прорізали коридори в колючому дроті огорожі, посадили на машини оту озброєну масу людей і кулеметами та автоматами почали шахматним порядком розсіками каторжан на малі групи, котрі окруживши виводили з табору, потім відділили керівників страйку і вивезли в Магадан. В Магадані нас оточили коніоїри і приказали всім лягти. Але ми не поворухнулися і сказали – «стріляйте ми не ляжемо». Тоді підійшов до командира конвою полковник і сказав: «Ці не ляжуть – вони з Норильська»...Каторжанин із Франківщини згадує розмову, яку з ним розпочав колишній кегебіст: «Давай поговоримо про 1953 рік». А що про нього говорити. Коли це уже давно минулий час – відповів я йому – каже колишній бандерівець. Можна би й не зачіпати цю тему, якби оте полімя ноорильського постання не вилилося у вашу свободу – продовжив кедебіст.

Не так важливо з чиєї волі відбувся показ цієї стрічки про незламних борців за волю України, політкаторжан Норильського концтабору, мужність незламних українських націоналістів, їх волю і вірність національній ідеї, отой вогонь і жагу до боротьби, які вони передали всім політкаторжанам незалежно від їх національності. Політкаторжанка із Прибалтики мовила як підсумок своїх спогадів: «Нам усім допомагало вистояти те, що ми навіть на каторзі, із-за активності українців, ставили пєсу «Назар Стодолі» та інші, співали українських пісень. Жінки-українки із жіногочого табору передавали нам через колючий друт вишиті сорочки, інший жіночий одяг для наших вистав... Якби не упівці. Не їх стійкість і незламна воля, то очевидно ніхто б тоді із нас не вижив, не дожив до цих днів...» Чи дійсно це був ляпас Лукашенка Януковичу, а чи побратими українців із Булорусії, не так уже й важливо. Важливо інше. Головне в тому, щоб дізнатися те, що мав на увазі так званий президент України (чи губернатор малоросії?) Віктор Янукович, коли наголошував на нараді про необхідність шанобливого ставлення до історичних памяток. Враховуючи те, як мов гриби виростають памятники сталіним, зберігаються леніни на майданах безлюдних сіл і зубожілих міст, одночасно мордують по тюрмах молодь, яка не хоче бачити в своїх населених пунктах тоталітарні символи. Чи варто очікувати від такого президента держави, що він буде ініціювати вивчення молодю та школярами України справжньої історії, особливо багатостолітньої визвольної боротьби української нації і систематичне винищення національної еліти? І уже зовсім наївно було би сподіватися що злочинна антинаціональна верхівка влади в Україні захоче потратити хоча б цент на спорудження памятників жертвам тоталітраного московитського режиму, незалежно був царат чи криваивий комуністичний режим.

Такого президента залишається лише пожаліти – бідний Віктор Федорович, з такою біографією, як у нього, він навіть не може поставити трьох клоунів на місце: Прем’єр-міністра Азарова, «дерижера Верховного балагану Чечетова, та спікера того ж балагану псевдо-академіка Литвина. Перший вдає склеротично хворого, що навіть не пам’ятає того, «сколько у єго жєни накрадено зємєль у Криму...» та донищує податковими опричниками дрібний бізнес на догоду супермаркетам та різним ахметовим та пінчукам, щоби ті мали за що влаштовувати свої дні іменин вартістю в шість мільйонів доларів. Другий вирішує як має хитати хвостами «священна» худоба під Куполом. Третій кістьми ліг під кримінальну антинаціональну більшість, бо ті сказали що він, Литвин, їм, злодійським «новоукраїнцям», вкрай потрібен. Дуже не хочеться вірити, що нормальна людина, що займає найвищу посаді в керівництві країною, буде власноруч руйнувати державу і наближати себе до рівня лівійського диктатора Кадаффі.

Та оскільки, в вік компютеризації всі досить проінформовані (хто окрім рота і заднього місця ще має розум для аналізу свого тваринного стану), не будемо нав’язувати свою суб’єктивну думку широкому загалу українських громадян. Бог дав нам голову не лише для того, щоби на ній носити шапку (навіть якщо вона крадена, «пижикова» і крадена на ринку), але й, за задумом творця Вссесвіту, що творив, окрім депутатів Верховної зради, ще й думаючих істот, так званих homo sapiens, тобто собі Богу подібних (і знову прошу не плутати людей з худобою із-під купола). А щодо ляпаса, то він, то він для аристократа означав приниження, яке можна було змити лише на поєдинку кров’ю власною, або його противника. Але де сьогодні в Україні аристократи, особливо серед владців України?...

 А для вас, українці, приниження української національної честі, приниження гідності українця, ще щось варті чи ці поняття втопилися в оковитій та погрузли в обісцяних чужих обносках? То може марно нагадали нам, нащадкам борців за волю України, нагадали про гордих і мужніх націоналістів, політкаторжан Норильського Гулагу? А що думаєш (якщо взагалі думаєш!) молодий український юначе, саме юначе!, про своє майбуття на цій политій кров’ю Богом даній тобі землі? Чи може найвища межа твоїх мрій бути прислугою на чужині, а наречену обиратимеш серед повій, бо хто захистить юних, напівголодних українських красунь, коли юнаки перетворилися в слюнтяїв, що здатні лише мов корова жувати жуйку, лаятися московським матом, розмовляти диким блатним жаргоном, пиячити та вижебрувати в батьків останню копійку і скиглити, бідкатися і скиглити... Одна в тебе мати юначе, як і одна Батьківщина. І як кожна мати любить своїх дітей насамперед, так і кожна потребує синіського захисту. І обидві без тебе безпомічні, – памятай це, – ще є час оговтатися. А президенти річ проходяща – вони приходять, щоби в міру своєї зіпсованості чи шляхетності, відповідно обкрадати народ чи служити розумов і серцем власній нації. Та для цього вкрай необхідно мати і першу і другу річ...

20 березня 2011 року.

Голова Вго Товариство відродження української нації Іван Любас