Фраза в заголовку колись стала заяложеним штампом. Але  9 березня 2011 року я здолав цей шлях,  щоб вклонитися його генієві у цей знаковий день. Звичайно, що я там був не один. Лише з Кіровограда нас було  двадцять чоловік. Серед них журналісти, козаки, активісти партії «Наша Україна», студенти , перші рухівці.  З  делегаціями інших областей утворився гурт майже у пару тисяч осіб. Поклали квіти, помолилися… А коли приїхав додому, то з новин на ICTV  з  подивом дізнався, що на могилі Тараса «майже нікого не було».

 Бряхня просто вразила.   Чітко стало зрозумілим, що певні сили в Україні вперто торують «шлях від Тараса» та  вперто «прикрашають» сьогодення брехнею.  Тарас незручний владі, і його тихенько прикамуфльовують: новою експозицією музею в Каневі, брехнею на телебаченні, «квітучою Бузиною» та іншими тихенькими заборонами та «обрізанням» текстів творів.

 Того дня на вшанування Тараса Шевченка  приїхали народні депутати України Микола  Кульчицький,  Лілія Григорович, син Героя України Олекси Гірника  Євген, голова політичної ради «Нашої України» Валентин Наливайченко. Але на всю Україну сказали, що «майже нікого не було». Та брехнею свята не зіпсуєш, але заплямувати можна.

 Тарас Шевченко нині для когось «політичний бренд», який хочу використовую, як мені заманеться або хочу ні. Але цей бренд  не був кимось створений за гроші – він виник по волі Бога і проведіння. Коли труну з тілом Тараса  везли  Україною до Канева, то з навколишніх сіл   віддати шану великому українцеві сходилися селяни. А тоді не було мобілок, радіо і телебачення. Селянам не давали вказівок, але майже в кожній хаті був портрет Кобзаря. А крім сторонніх оповідок мені пригадується особисте. Моя неписьменна бабуся, якій в 60-ті роки було вже під вісімдесять подарувала мені «Кобзаря», а я весь час себе запитую: «Чому саме цю книгу, чому саме «Кобзаря»?». А тепер маємо інше «Чому?» Чому нам знову чи ще й досі брешуть? Відповідь в тому, що  не всі ще пройшли шлях до Тараса.

 А тим часом показали тих хто біля могили Кобзаря «був насправді»:  Ганну Герман і особливо не володіющого в межах пристойного знання та вимови державною українською мовою Миколу Азарова.  Останній, ну «справжній подарунок», наому  Кобзареві. Такого Азарова показувати на всю Україну нині  можна, а от  народ  на могилі Кобзаря - ні. Здається в цьому щось є, бо народ і Азаров речі окремі, не сумісні та непоєднувані.