Ювілейний авторський концерт лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України композитора Ігоря Щербакова (нещодавно йому виповнилося 55!) співпав (а може був приурочений?) з обранням його на щойно проведеному ХІІІ з’їзді головою Національної спілки композиторів України. Знімаю уявного капелюха і низько вклоняюся людині, яка героїчно погодилася очолити цей «Ноїв ковчег», який останнім часом як тільки не обзивали (від «пережитку доби соцреалізму» до «рудименту сталінської доби»). Поміж тим саме спілка композиторів об’єднує той вельми тонкий і прозорий (480 на 48 мільйонів українського населення – тобто 1 на 100000) шар української мистецької та інтелектуальної еліти, якою будь-яка інша країна дуже б дорожила й безмежно ним гордилася (приклади бачимо хоч у Китаї чи Азербайджані, у ряді європейських країн). Наша ж рідна ненька, здається, робить все для того, щоб само поняття «композитор» асоціювалося виключно з мобільним рінґтоном. Тож ми щиро вітаємо Ігоря Щербакова з високою посадою й цілком усвідомлюємо його самопожертву. Принагідно висловлюємо надію, що цим кораблем у розбурханому морі «псевдодержавницьких» новацій і реформ він керуватиме вправно й не допустить його розвалу чи (не дай, Боже!) примусового «розпуску».

А тепер, власне, про сам концерт... Він вийшов класним. Адже представив найкращі опуси композитора останніх років, що вже пройшли певну апробацію, й представили нам композитора масштабного, серйозного, справжнього професіонала, гідного очолювати професійний союз побратимів, славні традиції якого нараховують уже понад три чверті століття. До того ж виконували їх найкращі (без перебільшення) солісти, які спеціалізуються саме на сучасній музиці, і у запропоновані твори вже «вспівалися», «вжилися», тому з повним правом можемо говорити про певні інтерпретаційні нюанси. Отже, як кажуть, це було «влучення в десятку».

Вишукані й делікатні «Пісні Азалій» для сопрано (лауреатка міжнародних конкурсів Світлана Глеба) й симфонічного оркестру (національний заслужений під орудою Володимира Сіренка) продемонстрували вічну боротьбу чоловічого й жіночого (у східній філософії інь і янь) начал (у даному разі моторно-динамічного й мелодично-наспівного), орнаментовану мовним забарвленням (українська, корейська, англійська – відповідно в кожній частині). Відчувалося, що співачка просто замилувана кожним звуком, кожним вибагливим інтонаційним зворотом.

Концерт №2 для фортепіано (заслужений артист України Йожеф Ермінь) «Пам’яті Дмитра Шостаковича» давно увійшов у концертний репертуар виконавця. Він привертає своєю віртуозністю, динамічністю. Правда те, що й Шостаковича було іграшковим, «порцеляновим» (маю на увазі цитати й інтонаційні алюзії) у переосмисленні Щербакова стало сповненим драматизму чи гіркої іронії. До речі, Йожеф, пов’язаний зі Щербаковим роками тісного творчого й людського спілкування, святкує свій золотий ювілей, і дуже приємно, що митці із задоволенням вітають один одного саме на сцені, даруючи радісні хвилини багатьом присутнім. До слова, публіка на концерті була «невипадковою» (своєрідний фан-клуб), а тому щиро співпереживала й щедро відгукувалась оплесками на кожен твір.

Мене особливо просто потряс Концерт для флейти (Богдана Стельмашенко) з оркестром «Пам’яті Олега Киви». Твір вразив глибиною, особливою пронизливо-ліричною нотою, так співзвучною з найкращими сторінками творчості самого «адресата».

Духовний концерт-реквієм «Сон» для тенора (Анатолій Погрібний), мішаного хору (капела «Думка»), орґана (Ірина Харечко) та симфонічного оркестру на вірші Ю. Плаксюка став достойною кульмінацією концерту. Вибрані частини явили цей твір у сконцентрованому вигляді, де квінтесенцією об’єдналися традиції православного акапельного богослужбового співу та риси західноєвропейських пансіонів, що апелюють до Баха й Генделя. У цьому творі композитор піднявся до високого рівня трагедійності. Безумовно, на сьогодні це не просто вершинний твір у доробку самого Щербакова, а й непересічний здобуток української музичної культури останнього десятиліття.

 У приватній бесіді по закінченні концерту Йожеф Ермінь, пояснюючи свої пріоритети в сучасній музиці, зізнався, що для нього головне – наявність «інтонації», що «затягує», тобто насправді «резонує» з порухами душі, знаходить у ній відгук. Нинішній концерт «резонував»  по всіх параметрах і рівнях: композиторському, виконавському, слухацькому, з чим можемо привітати, насамперед, винуватця, усіх до нього причетних, а також і себе, що маємо таких митців. Та ще й таких доволі молодих, у яких, впевнена, ще так багато творчих перемог!

Ірина Сікорська