Богданівка на Знам’янщині – порівняно молодий населений пункт. Виросли там спочатку (1909 рік) хутори на столипінських відрубах, а потім об’єдналися у село. І ось в емігрантському журналі «Українське козацтво» надибуємо розповідь очевидця того періоду. Це – Михайло Дорошенко, котрий , крім цієї журнальної публікації, виявляється, написав ще й двотомник «Стежками Холодноярськими», де точно й детально змалював вікопомний післяреволюційний час у нашому краї. Книжка вже давно стала бібліографічною рідкістю. Мають її зовсім небагато людей у всій Україні. На Кіровоградщині знаємо лише одного такого чоловіка.

За спогадами Михайла Дорошенка, його батько Іван, брат Артем, сват Грицько Нечипоренко поселилися на хуторах неподалік станції Трепівки за 15 верст на південь від Цибулева. Усі тримали по 50-60 десятин. Землі було досить, а праці ще більше, та робота кипіла в руках відрубників. Отож, усі вони з радістю зустрічали свята, коли можна було відірватися від безнастанної роботи. Михайло, згадуючи дитинство,образно й мальовничо описує Різдвяні свята, коли мати із старшими доньками Яриною і Настеюготували всі дванадцять (як і апостолів) страв. За наказом старших, Михайло мусив принести із стодоли сіна і покласти на покуті. Сестри ставили під образами маленького житнього снопика-дідуха. Перед ним виставлявся великий полив’яний горщик з узваром та маленький із кутею. На Святвечір уся родина, ошатно вбрана, дочекавшись, з’яві на небосхилі яскравої зірки, сідала, перехрестившись, за стіл, повний страв. Відбувався ритуал святкової трапези. Після неї дітлахи носили вечерю до рідних і за це від них одержували різні дарунки: гроші, цукерки, ласощі. Далі колядки, щедрівки, посівання. Говіли у Великий піст. В одну із Вербних неділь Михайлик, освятивши чималу вербову галузку із котиками, посадив у кінці городу біля своєї копанки, щоб вона, як виросте, нагадувала дитячі роки.

Батько уже мав за сімдесят, хворів, то на Михайла після закінчення школи впала вся робота. Бог не скривдив хлопця, наділив міцним здоров’ям та роботящою вдачею. І він орав важкий український чорнозем під власну пісню.

У такому метушливому темпі застала родину війна та революція. У листопаді 1919 року після денікінщини, реквізувавши перед тим зброю, на хутір наскочили більшовики під орудою цибулівського революціонера Феоктиста Нечуйка. Брат Артем висадив на горище сина Василя, але двері не відчиняв. Нападники випустили у двері більше сотні куль, кинули чотири гранати. Коли ж господар відчинив, й п’ята граната вибухнула перед ним. Вісунувши його, заюшеного кров’ю, більшовики вломилися всередину. На кухні, куди сховалася родина, почали мучити Артемову жінку Гапку, вимагаючи віддати золото. Старому батькові Івану заганяли кинджал під ребра, доки не сконав. Усі набутки вивернули із скринь на долівку, не гребуючи навіть дитячими штанчатами й сорочечками, повантажили на хазяйські ж підводи. З погрозами: «Вот тебе, падлец, Украина и ваш гетман», повезли надбане роками через Казарню на Єлисавет.

Артем, що довго лежав у калюжі своєї крові, підвівся. Син Василь, злізши з горища,відвіз батька до лікарні в Єлисаветградківку. Там ним заопікувався лікар Буксир і через півроку поставив, скаліченого, на ноги. Сорокалітня Гапка, прохворівши років зо два, віддала мученицьку душу Богові. Старша донька Фрося незабаром теж пішла за мамою, а інші троє подалися світ за очі, аж доки не пристали у Кам’янському (Дніпродзержинську). Василь став шофером, Іван після служби у Червоній Армії пішов ударно працювати і як добрий робітник був направлений на навчання. Став інженером-сталеваром. Брати забрали до себе старого Артема, де той несподівано помер у 1941 році. Очевидно вплинув на нього розстріл німцями малолітнього внука за розповсюдження комуністичних летючок.

Молодший брат Артема і Михайла Тиміш продовжував господарювати на батьківському обійсті, мірошникував на своєму млині. Після НЕПу прийшла колективізація і забрала землю, худобу та млин. І не перенесла душа роботи на чужому вже вітряку, де за каторжну роботу нічого не платили, а куркульське минуле увесь час згадували. Зачувши біду, серед ночі Тиміш покинув батьківське подвір’я і помандрував у широкий світ. Сестри з чоловіками теж загубилися на безкраїх просторах однієї шостої планети.

Сам Михайло Дорошенко непомітно включився у мирне життя, не вдаючися до амністії за участь у визвольній боротьбі. Він влаштувався на залізницю. У цій державі у державі, як і на Донбасі, легше було замаскувати своє минуле. В «Історії міст і сіл. Кіровоградська область» промайнуло повідомлення про якогось комуніста М.І.Дорошенка, зміна котрого на станції Знам’янка при нападі фашистів приймала поїзди за 10-12 хвилин замість 35 за нормою. Це міг бути і наш герой. За окупації автор журнального нарису («Українське козацтво» №3-4 за1979 рік) емігрував за кордон. Ось так історія родини вплелася в історію села Богданівки біля Чорного лісу.

Додамо лише, що у часи війни після відходу більшовиків Дорошенку пощастило навідатися у своє село і знайти на рідне подвір’я. Де колись стояли добротні хати під бляхою, стайні для коней, хліви для худоби й овець, комора, панували високі бур’яни та пустка. Коли Михайло з’явився й почав оглядатись, вийшов господар з черідкою дітей. На запитання, чому хоч занедбаної хати не обмазав та не перекрив, відповів похмуро: «А вона не моя».

Вище стодоли колись ріс яблуневий садок. Тепер стирчали лише пеньки.

І лише біля запущеної копанки в кінці городу залишилася одинока верба з посадженої колись Вербної неділі освяченої галузки.

Леонід Багацький

http://surma.moy.su/publ/1-1-0-1813