Мій дід був найстаршим серед п’яти  братів Авдєєвих. Я й досі не знаю його точного дня та року народження.  Десь приблизно 1875-1877 рік, а бабуся  Ганна була 1891 року народження. Вона була молодшою за діда, і з небідної селянської родини, бо у прадіда Кіндрата  Моруса був будинок під залізним дахом, земля та пасіка у селі  Високі Байраки поблизу Єлисаветграда.

 Мій тато у всіх своїх автобіографіях писав, що його батько був… робітником заводу «Червона зірка». «А як же військова форма?» - неодноразово я запитував сам у себе. Відповідь була проста – то було після 1917 року. А до того було зовсім  інше життя «за царя». Золоті погони,  статки, будинок у центрі міста, карета для бабусі та шабля на боці у діда. Ймовірно і прислуга. З переворотом у Петрограді родина все це втратила. Мого діда, кадрового офіцера з майже двадцятилітньою вислугою за відмову служити радянській владі вигнали з родиною з власного будинку. Моїм тіткам  Марії та Олександрі було 7 і 9 років, а батько народився пізніше, у 1925 році. Бравий кавалерійський офіцер  полковник Антон Авдєєв, щоб прогодувати родину, став муляром-пічником, найняв житло подалі від центру на Кущівці. Отаке  нове щастя принесла родині більшовицька влада.

 Мій дід пройшов дві війни, а до того закінчив Єлисаветградське юнкерське училище, що було кавалерійським – одним із трьох в імперії. Потім у родичів я знайшов лише дві світлини свого  дідуся: у формі юнкера кінця 90-х років та приблизно 1915-1917 років з шаблею та, здається, при полковничих погонах, бо на них не було зірочок, а лише дві тонкі смуги. Не поталанило мені через переворот у Петрограді народитися генеральським онуком. Та й полковничим  бути непогано, але історія та доля родини пішла звивисто, здається в майже протилежному напрямку.

У першу світову війну воював та потрапив до німецького полону і молодший брат мого діда Микола (1879 року народження). Але причетними до військової служби були і троє молодших братів  Авдєєвих - Василь, Кузьма та Дмитро.  Найбільш відомим в родині за радянських часів був дід Василь (1894 року народження), якого навіть я бачив на власні очі на початку 60-х років.  Він теж був кавалеристом, але в Першій кінній армії Семена Будьоного. І випало йому буди не простим кавалеристом, а ординарцем самого командарма, а потім і маршала. Все життя він присвятив кінноті, коням, конзаводам, жив у Москві та був інспектором останніх відповідного союзного міністерства. Родичі часто бачили його в Кіровограді під час службових відряджень до Онуфрієвки та Лєкарівки.. Йго служба у війську та  робота в Міністерстві сільського господарства СРСР точною калькою співпадає з службою та роботою маршала Семена Будьоного

 Чи був кавалеристом дід Кузьма і хто з них Василь чи Кузьма був старшим поки що не відомо, який  загинув трагічно у 1921 році,  але  молодший Дмитро, про існування якого в родині старанно замовчувалося, ним, здається, міг  бути. Замовчували про його існування, бо не знали, як склалася його доля, а коли дізналися – то теж мовчали ще більше. Вже після Другої світової він  одного разу приїздив до Москви на зустріч із братом Василем. А родичі мовчали, бо Дмитро був петлюрівцем… Опинившись у Польщі, він  залишився там і одружився з полькою. На батьківщину дороги йому вже  не було, а в Москву  на зустріч з братом приїхав, коли Польща  на певний час стала «народною».

 Діда Василя  на фото одного разу побачив у обласному краєзнавчому музеї, коли наш четвертий клас привели туди на екскурсію. Мої однокласники побачили групову світлину з підписами прізвищ тих хто на ній: Городовіков, Будьоний, Авдєєв… і почали сміятися поглядаючи у мій бік. Я підійшов подивися  та світлину і впізнав діда Василя, і  просто сказав, що це мій дід. Сміх затих… А ще одного разу у музеї імені Дмитра Яворницького в Дніпропетровську побачив сідло Семена Будьоного і сфотографував, з думкою про те, що його не одного разу у руках тримав мій дід Василь.

Зараз, і це вже давненько світлина з зоображенням мого діда не експонується. Про земляка ординарця командарма маршала Будьоного призабули. Змінилися часи і можна згадувати про його молодшого брата Дмитра.  Мої розпитування таких же онуків, як я серед потомків  козаків чорних запорожців поки що не дали результатів. Загубився слід наймолодшого брата мого діда серед більше ніж 40 000 слідів тих, кого називали петлюрівцями. Зараз це вже не ярлик, бо це слово синонім борця за свободу України. До речі, середній брат Василь, що доживав віку на чужбині в Москві, бо йому там було комфортніше, судячи з світлин, які стали моєю спадщиною , носив українську вишиванку.

Фото 1  юнкер Антон Авдєєв
Фото 2  полковник Антон Авдєєв
Фото 3  Микола Авдєєв. Кінець 50-х р.
Фото 4  капітан Василь Авдєєв. В роки другої світової.
Фото 5 Василь Авдєєв. Москва. Іподром 1953 р.
Фото 6 Василь Авдєєв, Будьоний М.С.(родич  командарма).маршал Городовіков...
Фото 7 Василь  Авдєєв. 1952 рік.
З п’яти братів у Кіровограді залишилися діти, онуки та правнуки Антона, Миколи та Кузьми. У Василя Авдєєва, на жаль, нащадків не було, а про польське продоження роду від Дмитра нічого точно невідомо.
 Відомо, що був одружений на польці та мав дітей. Серед п’яти братів троє, якщо не четверо були кавалерістами, тобто вершниками, і служили в арміях трьох держав: Росії, СРСР та УНР. А поруч в Єлисаветграді, нині Кіровограді, народився і жив письменник Юрій Іванович Яновський. Можливо, що саме  вершники Авдєєви стали прототипом до узагальнюючого образу героїв його одноіменного роману, що увійшов до класики української літератури.

Анатолій Авдєєв

http://surma.moy.su/publ/1-1-0-286