Повернути українські кооперативи на село

ТВУН вважає, що на теренах України на цю пору йде успішне завершення побудови латифундистської середньовічної держави за сценарієм англосаксів, який вони нав’язали латино-американським країнам. Як і в самій Англії, так і в колоніях, що їх вона загарбувала в часи Середньовіччя, силоміць народу була запропонована модель землеволодіння, при котрій земля перейшла у власність жменьки багатіїв: лордів, магнатів, „полковників” тощо, а все інше сільське населення було позбавлено права власності на землю і використовувалося, як наймана робоча сила. З розвитком промисловості сільська біднота перекочовувала в великі міста і формувала фонд робочої сили для міських підприємств.

Азійська держава, Московія, до складу якої входять невеликі за чисельністю угрофінські та тюркські племена і народності, що споконвіку проживають в суворих кліматичних умовах на величезних географічних просторах, займалися скотарством, а тому мусіли кочувати, випасаючи стада овець, оленів, коней. Оскільки скотарство не завжди задовольняло всіх потреб, то ці племена історично набули звичок розбою, крадіжок. Інстинкт самозбереження змусив їх гуртуватися, діяти завжди разом під проводом сильнішого і жорстокішого серед них ватажка, хана, кагана, царя. Про шляхетну звичку попередження – „Іду на Ви!” тут не йшлося, навпаки – діяли наскоком, зненацька, жорстоко і хитро. Так формувалася орда монголо-татар ( в яку, окрім суто монголів, входили всі оті республіки, що нині утворюють так звану „російську федерацію”), той же принцип зберігся і в сучасній Московщині. Для науки, культури, розвитку будівництва тощо, починаючи з Петра першого, використовувалися генії інших країн: Італії, Швеції, Німеччини, а особливо Київської Руси-України. Стимулом для цього був підкуп, чини, маєтності, а також примус. Дика кочова орда цивілізованих атрибутів суспільства не творила, бо в її плани не входило осідати на одному місці. Для прикладу, у Монголії й досі поруч з сякими-такими напів-містечками населення проживає в юртах, випасаючи величезні табуни овець, верблюдів і коней. При такому господарюванні бетонну чи цегляну „юрту” не перевезеш на нове пасовище...

Предки українців тисячоліттями проживали в інших умовах, географічно розташована благодатна земля, при помірному кліматі: достатку води і тепла. Це давало предостатньо паші для скотарства і створювало умови для рільництва. А це в свою чергу вселяло впевненість в забезпеченості родини одягом і їжею. Працьовита родина могла сама впоратися зі своїми проблемами і не потребувала гурту. Так вироблявся характер гордої людини, індивідуаліста, шляхетної поведінки. Одночасно відчуття ситості породжувало як відсутність жадібності, так і деяку лінькуватість. Як справедливо зауважила Ірина Калинець”...Хлібороб Каїн не міг убити скотаря Авеля тому, що Каїн мав хліб і до хліба (був ситий), а скотар Авель був завжди напівголодний, а тому жадібний, і більш схильний до вбивства, навіть людини заради кусня хліба...”, І. Калинець „Гуни – нащадки десяти колін роду Ізраїлевого”. Наші предки за свій добробут були вдячні вищим космічним силам, як вони називали богам, віддавали їм шану і в певні пори року „славили богів” (слав’яни): „Родзво” – народження Божича (сонця), Велик день” – воскресіння тепла (великого дня) і чимало іншого. Весняна сівба і досі називається яруванням (яра пшениця, яре жито), а звідси, певна річ, був бог Ярило, Бог весняно-польових робіт...Віра нашого етносу в благородство рідних Богів позначалася й на характері народу, що генно передавалася з покоління в покоління.

Десятки тисяч літ відшліфовували у нашого народу шляхетну, мужню і гордовиту вдачу. Як пише німецький етнограф, історик Рен Бойкович, на берегах Дніпра був вперше приручений кінь, винайдено колесо, звідси пішла індоєвропейська культура. Залишки її в 1968 році Пельсинванський археолог Леонардо Вулли знайшов на околицях Єрусалима (колишнього міста Руса Лель –Русів Мати). Було знайдено залишки підлоги викладеної плиткою з орнаментом вишивки подібної до тої, що й понині побутує на Київщині. Американський вчений стверджує, що це місто було побудовано вихідцями з берегів Дніпра, гектидами, а єврейський цар Давид 1200-го року до нашої ери, вночі, використавши підземні порожнини, захопив місто Руса Лель, вирізав все населення гектидів і так постав Єрусалим. Нащадки тих місіонерів, наших пращурів, що несли цивілізацію у всі куточки землі й досі є в Африці: носять „оселедці” на голові, ходять у вишиванках і під пекучим пустельним сонцем стали темношкірими! Іноді нам їх, як екзотику, показують у телемандрах...

У 2008 році світове українство на Тернопільщині вшанувало столітній ювілей з дня заснування кооперативів піонером кооперативного руху Храпливим. Сільськогосподарські кооперації включали в себе замкнутий цикл: вирощення продукту, його переробка і збут. Кооперативи мали свої кредитні спілки для надання фінансової допомоги селянам, членам кооперації. Спроба Столипіна запровадити такий спосіб на сході України і в Росії закінчилася його вбивством, – царату не потрібен був ситий люд, – псів перед полюванням не годують. А отже самодержавству потрібен був не народ, а напівголодна юрба (орда). Сьогодні Світ приводить у приклад „Швецький соціалізм”, де успішно застосовано українську модель ведення сільського господарства. Прибуткового господарства, на відміну від хваленого фермерства Америки! Успішно діяли кооперативи і в Соціалістичній Югославії, за що керівництво СРСР нещадно критикувало Броз Тіто. У Югославії навіть промислові підприємства були власністю народу, робітників, а керівників-сперціалістів на конкурсній основі наймали за тверду оплату, без права на пай від прибутку. В СРСР таку  югославську економіку називали „викривленим соціалізмом”. Хоча, насправді, це й було народовладдя, яке не подобалося як капіталістичним країнам, а найбільше комуністичному табору. Це був „поганий” приклад для сусідів. Успішно діє, окрім Швеції, українська модель господарювання на селі в сучасній Японії та Ізраїлі. Останній особливо видає це як геніальне досягнення власне євреїв.

Спостерігаючи за сьогоднішніми суперечками під куполом Верховної Ради України, де депутати до хрипоти в голосі доказують хто з них найбільше турбується за селян, всі наголошують на слові „селяни”, „аграрії”, але „сором’язливо” промовчують, що про селян тут в принципі не йдеться, а лише про селянську землю, котрою володіє не більше десяти земельних магнатів на всю Україну. Порошенки, засухи та інші нувориші правдами-неправдами захопили в аренду земельні паї на 49 років за мішок-два вівса, або пару сотень гривен, відчужили селян та їхніх дітей від роботи на землі, бо трактористів, комбайнерів та інших робітників привозять з міста. Деякі з українських латифундистів спеціалізуються виключно на посіві цукрових буряків, то ж про дотримання сівозміни тут не йдеться, а значить землю виснажують і на кінець терміну оренди земля стане пустинею.

Як на нас, то при такому веденні господарства на селі, українське селянство, як соціальна верства, щезне взагалі, а внаслідок цього зникне, замулиться, джерело духовності української нації. Злочин кравчукізму якраз і полягає в тому, що тимчасовий третій Президент Леонід Кравчук не лише обеззброїв державу, віддавши ядерний щит України Росії, віддавши чорноморський військовий, а також риболовний і торговий флоти (пригадаймо скандальну історії, досі не розкритий кримінал з „Бласко”, що на совісті Кравчука), але, що найгірше, він, Кравчук, як Президент, дозволив феодалам радянської пори, головам колгоспів, розікрасти майно колгоспів, майно селян і держави. Замість того, щоби готові радянські кооперативи перевести на дійсно селянські кооперативи, не підпорядковані жодній партії, а також державі, Кравчук кинув гасло: „Все, що не заборонено, – все можна!” І поки затуркані, гноблені, мордовані каторжною працею колгоспники раділи, що ярмо впало з їхньої шиї, комуністично-комсомольська шпана ринула все „прихватизовувати” по вартості пляшки олії техніку, заводи, худобу, нерухомість. Ваучерна приватизація, підчас „геніального” прем’єрства  русофіла Кучми та його не менш „геніального” віце-прем’єра Пинзеника, породила клани донецьких, дніпропетровських і кримських злодіїв, почалися перестрілки в Донецьку, фальшиві вибухи в Києві, кримінально-адміністративний ПЕВК у Ялті, вбивства журналістів, безслідне зникнення порядних громадян країни. Все стало „не гірше”, як в якій-небудь Сицилії, Колумбії, зрештою, в тій же Америці. Жиди, наші „рідні” й заокеанські, ощасливили громадян України телекомпаніями, звідки на голови наших дітей полинула їхня псевдо-культура, вульгаризація, зросійщення, пропаганда тваринних інстинктів, обпльовування всього українського національного. Жеброта цілого світу зі ста „долярами” в кишені примчала до українського „Клондайку” заробляти свій „золотий мільярд”.

А що ж українці, роблять висновки? А як же! Подейкують, що на Тернопіллі чекають-не-дочекаються президентських виборів, щоби обрати собі власного президента від Фірташа, громадянина Щвейцарії, такого ж  „богообраного” того, що не потонув на „Титаніку” і нині на „чесно зароблені” Фірташем і Льовочкіним кошти поважно розпатякує з Фірташевого телеканалу „Інтер”.

І якщо врахувати те, що на сьогодні в кожному блоці Верховної Ради, і в майже в кожній партії, зареєстрованій в Україні є впливова, читай бізнесова) група космополітів, що зневажають все українське, окрім української власності, то маємо всі підстави стверджувати, що ми, українці, „проспівали”, промітингували державу, бо на географічних теренах будується „приміська зона Хайфи”, за висловом Гурвіца про Одесу. Маємо всі ознаки Веймарської республіки, але уже не в Німеччині, а в Україні. А далі читай „Майн кампф”, бо за злочин рано чи пізно приходить час розплати. Попри те, в аграрному секторі економіки України, саме з Німеччини, такої ж європейської країни і з тою ж щільністю населення на квадратний кілометр, найдоцільніше брати приклад. В основному бюргерські господарі в німецьких селах мають такі наділи, які здатні обробити власною родиною (біля ста гектарів орної землі). В Україні це створило б зайнятість безробітної на цей час молоді, загрузило б машинобудівні заводи з випуску сільсько-господарського устаткування. Достаток у селах створив би умови для розвитку соціальних та культурних закладів. Наприклад, за час кооперативів в Західноукраїнських селах були клуби, де діяли самодіяльні хори на 4-и голоси, про що нині не кожне місто може похвалитися, були розкішні бібліотеки світової класики, які потім москалота в сорокових роках всі попалила! Мусимо відроджувати українське село, а відродивши його дамо стимул розвитку машинобудівної індустрії, хімічної тощо. Пора позбуватися нав’язаної нам Москвою системи, при якій щоби випустити якусь річ в одній республіці, необхідно було поставляти комплектуючі з усіх інших 14 республік. Мусимо переходити на замкнуті цикли виробництва, на національний протекціонізм. „Купляй американське” каже Обома, „Купляй французьке” давно кажуть французи. Хто з українських владоможців повторить ту фразу: „Купляй, насамперед, українське!”?.. Принаймні, ми, українці, мусимо усвідомити ту ситуацію, яка склалася на сьогодні – виживе сильніший, при перенаселеній земній кулі, виснажених по варварському природних ресурсах. Духовно гнила Європа і напівдика Московія деградують, – будьмо сильними, щоби не щезнути під уламками чужих розвалин!

Іван Любас,

Координатор ТВУН