Проблеми національно-культурного розвитку росіян в Україні та
українців в Росії мають, скоріше за все, морально-психологічні, а не
юридично-правові корені.
З набуттям незалежності Україна стала перед проблемою вибору моделі
свого етнополітичного розвитку. Враховуючи поліетнічний склад свого
населення (в Україні проживають понад 100 етносів, що становить близько
27% від загальної кількості населення держави), спираючись на давні
традиції мирного співіснування і взаємозбагачуючої взаємодії на своїй
території відмінних в етнічному, релігійному та лінгвістичному
відношенні груп, а також на норми міжнародного права, було взято курс на
побудову багатокультурного демократичного суспільства.
Відповідно до цього в основу розроблення законодавства в сфері
регулювання міжетнічних відносин був покладений принцип рівності прав і
свобод громадян, незалежно від їхнього етнічного походження, раси і
віровизнання, необхідність створення рівних можливостей для їхньої
участі в економічній, соціально-політичній і культурній сферах життя
суспільства.
Росіяни в Україні - найчисельніша після українців спільнота, яка згідно
даних останнього, 1989 року, перепису населення налічує 11,3 млн. осіб,
або 22,1% всього населення.
З частини 3 статті 10 Конституції України, в якій зазначається: «В
Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської,
інших мов національних меншин України», однозначно випливає, що
російська мова є мовою національної меншини.
Відповідно вони мають права гарантовані особам, які належать до
національних меншин. В Україні такі права визначаються та регулюються
законами України «Про національні меншини в Україні», «Про мови в
Українській РСР», «Про об’єднання громадян в Україні».
Мовно-культурні права росіян як національної меншини регулюються
статтями 6 і 8 Закону України «Про національні меншини в Україні».
Зокрема, у статті 8 цього закону визначається можливість застосування
мов меншин в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в роботі
державних органів, «у місцях, де більшість населення становить певна
національна меншина». Такими місцями в Україні є Автономна Республіка
Крим, цілий ряд окремих населених пунктів (сіл, селищ, міст).
В усіх інших випадках, зокрема в місцях компактного проживання росіян,
де вони однак не є більшістю, їм згідно з статтею 6 згаданого закону
гарантується право на національно-культурну автономію, тобто на
користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в
навчальних закладах або через національно-культурні товариства,
задоволення духовних, інформаційних та інших потреб.
Вирішення культурно-освітніх проблем росіян здійснюється нині в рамках
Державної програми відродження і розвитку освіти національних меншин в
Україні на 1994-2000 рр., Державній програмі розвитку культур
національних меншин України на період до 2000 р.
Варто згадати й про нормативно-правові документи Російської Федерації
спрямовані на підтримку «співвітчизників» за кордоном. 11 серпня 1994 р.
Президентом Російської Федерації підписано Указ № 1681 «Про основні
напрями державної політики РФ по відношенню до співвітчизників, які
проживають за кордоном». У відповідності з цим Указом 31 серпня 1994 р.
головою Уряду РФ підписано Постанову за № 1064 «Про заходи щодо
підтримки співвітчизників за кордоном». Постановою затверджено «Основні
напрями державної політики РФ по відношенню до співвітчизників, які
проживають за кордоном» та перелік першочергових заходів з підтримки
співвітчизників. Крім того, було утворено Урядову комісію у справах
співвітчизників за кордоном, яку очолив Заступник Голови Уряду С.М.
Шахрай. Існує ще й інститут «нового русского зарубежья» на чолі з
Костянтином Затуліним.
У прийнятій у травні 1996 року «Федеральной программе по поддержке
соотечетсвенников за рубежом» простежується певна послідовність
принципів діяльності, закладених у вищезазначених документах та
настанов, які випливають з відомого указу Президента РФ від 14 вересня
1995 р. про затвердження стратегічного курсу Російської Федерації по
відношенню до держав-учасниць СНД.
Якщо вдатись до порівняння «Федеральной программы по поддержке
соотечетсвенников за рубежом» та Державної програми «Українська діаспора
на період до 2000 року», то можна помітити, що, не дивлячись на певну
схожість підходів у вирішенні проблем діаспори ( як, наприклад, визнання
необхідності керуватися нормами міжнародного права, укладання
міжурядових та міжвідомчих угод і т.п. ), вони значно відрізняються одна
від одної. Особливості російського документу відображають специфіку
розуміння проблеми співвітчизників державними чинниками Росії. Якщо,
наприклад, Державна програма проголошує всіляке сприяння «добровільній
інтеграції української діаспори в політичне, соціальне та економічне
життя країн проживання, її адаптації до місцевої культури із збереженням
і розвитком власної духовної самобутності», то російський документ,
проголошуючи подібні завдання, все ж фіксує певне протиставлення
інтересів «соотечественников» політичній практиці незалежних держав, які
визначаються такими, що «формируются как национальные государства
самоопределившихся титульных наций». Цією обставиною автори документу
зумовлюють зростання соціально-політичної і міжетнічної напруженості в
країнах проживання співвітчизників.
В програмі наголошується, що Росія, «несущая как правопреемница СССР
моральную ответственность перед соотечественниками» у випадку
утискування прав співвітчизників має намір використовувати всі
міжнародно визнані міри для їх захисту. Якщо врахувати повну
невизначеність самого терміну «співвітчизники», а часто розуміння його
як «російськомовне населення», то це відкриває широкі можливості для
втручання у внутрішні справи інших країн.
Структуризація, організаційне оформлення і конституювання російської
меншини України відбувається шляхом формування трьох типів об`єднань:
політичних партій, громадських рухів і національно-культурних товариств.
Формування моноетнічних російських партій відбулося лише в АРК, де
росіяни складають більшість населення (67% за матеріалами перепису
1989р.). Це - Республіканська партія Криму (РПК/РДК), утворена в жовтні
1992 і Російська партія Криму (РП), утворена у лютому 1992р.
Серед депутатів Верховної Ради України 13-го скликання росіяни складали
19,3% (українці – 76% ) від загальної кількості обраних депутатів.
Етнокультурні інтереси росіян в Україні представляють 28 громадських
товариств та об`єднань, 2 з яких - Українське товариство російської
культури «Русь» і Пушкінське товариство України - мають статус
всеукраїнських.
Організаційну і матеріальну допомогу у проведенні численних заходів
згаданих товариств надає Державний комітет України у справах
національностей та міграції. Зокрема, останнім часом було проведено
науково-практичні конференції «Російська культура в контексті
соціально-історичних реалій України (кінець ХХ століття)», «Київська
школа російської поезії», «Діалог української і російської культур в
Україні».
Щодо джерел фінансування, то за даними преси («Всеукраинские
ведомости»), організації, на зразок Російської громади Севастополя,
«Российского патриотического собрания», Російської партії Криму,
Всекримського руху виборців за Республіку Крим і чимало інших
фінансуються і підтримуються різними російськими фондами на зразок
лужковського «Москва-Севастополь».
Культурно-мистецькі потреби російської меншини задовольняють 30
російських, 36 двомовних (українсько-російських) і один
українсько-російсько-єврейський театр. До послуг росіян 24382 масові та
універсальні бібліотеки, сукупний фонд яких налічує понад 387 млн.
примірників книг і журналів, зокрема російською мовою - понад 240 млн.
примірників (62%).
Станом на 1 січня 1997 р. в Україні видавалося понад 1,3 тис.
російськомовних газет і журналів, у тому числі: 10 видань, засновниками
яких є російські общини. Значна частина з них постійно отримують в
Україні державну підтримку. Майже дві третини загального обсягу ефірного
часу на теле- та радіоканалах зайняті передачами і фільмами, що
транслюються російською мовою.
Освітні потреби росіян в Україні нині забезпечують близько 3000 російських шкіл.
За даними 1996р. школи з російською мовою навчання складали 42,7% всіх
шкіл України, не рахуючи змішаних (двомовних), у вузах російською мовою
навчається 55,6% молоді.
Наявність сприятливих умов для національних і етнічних груп, зокрема,
російської в Україні створює передумови для відповідного розуміння
проблем соціального й етнокультурного розвитку українців з боку урядів
держав їхнього проживання, а також дає всі підстави порушувати перед
ними питання реалізації національних прав українців.
До найчисельніших з усіх груп української діаспори відноситься
українська спільнота в Російській Федерації. За даними перепису 1989
року, в цій країні проживало понад 4,3 млн. українців, що становило 2,9%
усього населення. Проте, в українській (часом і в російській) пресі
називаються цифри від 10 до 20 мільйонів українців, які вираховуються
авторами шляхом екстраполяції показників природного приросту
українського населення та його міграційних припливів. Вочевидь, що такі
припущення мають реальну основу й цілком можливі, проте відсутність
глибокого наукового дослідження цього питання не дозволяє оперувати
такими показниками офіційно. Однак, на наш погляд, показовим є той факт,
що під час проведення Всеросійської конференції «Діаспорні народи.
Держава і суспільство», яка проходила в Москві 28-29 травня 1996 року,
Міністр РФ у справах національностей та федеративних відносин В’ячеслав
Михайлов визначив кількість української національної спільноти в Росії
цифрою в 6 млн. осіб, визнавши тим самим упередженість і недостовірність
офіційної статистики. Близько 5% українського населення Російської
Федерації становлять автохтонні українці, які споконвіку проживали або
були першими поселенцями на території Курської та Воронізької областей,
Кубані, Ставропольського краю, Поволжя, Сибіру, Далекого Сходу.
Після ліквідації здобутків 1917 - 1920-их років й, особливо, періоду так
званої «українізації», коли для забезпечення потреб українців у Росії
існувала майже повна культурно-освітня інфраструктура, розпочався процес
примусової асиміляції, який по суті не зупинений й донині.
Все ж нова ситуація, що склалася в суспільстві наприкінці 80-х років,
створила необхідні передумови для піднесення національної самосвідомості
українців, насамперед в самій Україні, а пізніше й поза її межами. По
всій території Російської Федерації починають створюватись українські
громадські об’єднання. Якщо на середину 1992 року їх кількість становила
28, то наприкінці 1993 року - вже близько 40. На початок же 1995 року у
40 республіках, краях і областях Російської Федерації діяли 73
українські громадські об’єднання, 32 з яких були зареєстровані у
встановленому законодавством РФ порядку. Найбільше українських громад
було створено у м. Москві - 6, по 2 і більше - в Республіках Комі та
Саха (Якутія), Краснодарському, Красноярському та Приморському краях,
Магаданській, Мурманській, Новосибірській, Сахалінській і Тюменській
областях. Нині їх в РФ налічується понад 90. Логічним етапом процесу
самоорганізації стало проведення у жовтні 1993 року першого Конгресу
українців Російської Федерації і створення Об’єднання українців Росії
(ОУР). Реєстрація статуту ОУР згідно діючого в РФ законодавства
відбулась у березні 1994 року. В жовтні 1997 року відбувся другий
Конгрес українців Російської Федерації, який проголосив створення
національно-культурної автономії українців.
Із загальної кількості об’єднань - 14 релігійні (громади Української
греко-католицької церкви в Москві, Прокоп’євську та Новокузнецьку
Кемеровської області, а також Української православної церкви Київського
патріархату в Ногінську й Москві, а також Курській та Білгородській
областях); 1 - молодіжне (Український молодіжний клуб в Москві); 1 -
жіноче (Союз українок Башкортостану «Берегиня»); 7 - профільних (Спілка
аматорів української музики, Українська народна хорова капела, Театр
української музики «Чуєш брате мій...», Український національний
освітній центр, Український історичний клуб та секція українських
філателістів у Москві й Башкирська крайова спілка професійних вчителів);
79 - національно-культурні організації з широким колом діяльності.
На відміну від російських об’єднань в Україні, діяльність яких
характеризується значним рівнем політизації, українські товариства в
Російській Федерації - неполітичні об’єднання з яскраво вираженими
культурологічними та економічними устремліннями. Серед напрямків їх
діяльності:
- взаємодія з органами державної влади та громадськими об’єднаннями України і Російської Федерації;
- сприяння збереженню й розвиткові української культури, мови та освіти;
- видання і розповсюдження української преси та літератури, розвиток бібліотечної справи;
- захист інтересів та надання допомоги українцям, зокрема бажаючим
переселитися в Україну, турбота про репресованих радянським режимом.
Характерним для діяльності українських громад в Росії є й те, що
більшість з них все ще перебувають в стадії організаційного становлення.
Кількість активістів, як правило, невелика. Високий рівень
розпорошеності місць компактного проживання, значна відстань між
осередками, відсутність добре налагодженого зв’язку між ними, слабкий
фінансово-економічний стан громад створюють труднощі в справі
координації діяльності українських товариств. При цьому значній частині
організацій притаманні внутрішні непорозуміння серед активу, що нерідко
призводить до розколу вже існуючих товариств. Скажімо, в невеликому
містечку Приморського краю - Спаську-Дальньому нині діють 2 об’єднання:
«Зелений Клин - Україна» та «Зелений Клин - Черемош». Всього ж в
Примор’ї різною мірою активності діють 5 громад, крім двох вже названих -
Товариство української культури Приморського краю у Владивостоці,
Товариство української мови та культури в м. Уссурійську та Українське
товариство «Веселка» (юридичного статусу не має) в м. Большой Камень.
До причин спаду активності українських громад у порівнянні з 1992 - 1993
роками можна віднести і складне соціально-економічне становище в країні
перебування, що змушує більше часу витрачати на основну роботу, а також
переїзд багатьох активістів в Україну. Безумовно, відіграло свою
негативну роль й погіршення в останні роки економічного становища в
Україні. Все це помітно впливає на громадську активність російського
українства та, певною мірою, ускладнює реалізацію його потенційних
можливостей на шляху етнічного відродження.
Тільки нещодавно, з прийняттям «Концепции Государственной национальной
политики Российской Федерации» та Закону «О национально-культурной
автономии» (червень 1996 року) розпочалось формування відповідної
правової бази захисту прав національних меншин в РФ. Нині ця правова
база складається з:
- Конституції Російської Федерації 1993 року, яка проголошує право
кожного «користуватися рідною мовою, вільно обирати мову спілкування,
виховання, навчання і творчості» (ст.26), гарантує право «на збереження
рідної мови, створення умов для її вивчення та розвитку» (ст.68), а
також - «рівність прав і свобод незалежно від .... національності, мови,
походження» (ст.19).
- Закону «Про мови народів РРФСР» (25 жовтня 1991 року), яким
передбачено створення системи закладів виховання та освіти мовами
народів Російської Федерації (ст.2), розробку державних програм
збереження та розвитку мов народів Росії, сприяння виданню літератури,
фінансування наукових досліджень, створення умов для використання мов в
засобах масової інформації та ін. (ст.7).
- Закону РФ «Про освіту», де декларується, що «право громадян на
отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної
кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов
для їх функціонування» (п.2 ст.6).
Проте поява згаданих елементів законодавчої бази у сфері прав
національних меншин не позначилась суттєво на проблемі забезпечення
культурно-освітніх та інформаційних потреб українського населення.
Українці, які становлять найчисельнішу етнічну групу в РФ після росіян і
татар, роблять помітний внесок в соціально-економічний та культурний
розвиток країни проживання на практиці не мають державної системи
українського шкільництва, культурно-освітніх закладів, преси, радіо та
телебачення рідною мовою - всього того, чим широко і вільно користується
в Україні російська етнічна спільнота.
Поодинокі приклади відкриття українських класів та певна підтримка
недільних шкіл (Краснодарський край, Тюменська та Волгоградська області,
Республіка Башкортостан, Республіка Комі), сприяння діяльності
культурних центрів (Москва, Сочі, Омськ) є радше винятками з правил і не
вирішують проблеми в цілому. Основна робота, спрямована на підтримку й
розвиток української культури та освіти, здійснюється товариствами
самотужки, які і в такій ситуації не завжди знаходять розуміння з боку
місцевих органів влади.
Надзвичайно важливу роль в цих умовах покликана відіграти україномовна
преса. При відсутності теле- і радіомовлення її значення зростає ще
більше. В останні роки у Росії світ побачили такі видання як
«Український вибір», «Український кур’єр», «Тинди-Ринди», «Невідома
газета», «Український клуб», журнал української фантастики «Брати»,
«Інформаційний бюлетень Об’єднання українців Москви» (всі - Москва),
«Криниця» (Уфа), «Рідне слово» (Челябінськ), «Українець на Зеленому
Клині» (Владивосток), «Українське слово» (Мурманськ), «Українська
родина» (Сургут), «Козацьке слово» (Краснодар), дайджест «Забута
Україна» (Санкт-Петербург), «Український вісник» (Сиктивкар) та інші -
всього близько 20 видань. Найстабільніші з них - «Український вибір»
(Москва) та «Криниця» (Уфа); інші ж, не маючи будь-якої державної
підтримки, після виходу кількох чисел припиняють своє існування.
В якості важливого каналу захисту прав закордонних українців Україна
розглядає багатосторонні та двосторонні міждержавні угоди. Важливими
кроками на шляху забезпечення прав російської національної меншини в
Україні і української в Російській Федерації є Договір про дружбу,
співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією
(підписаний 31 травня 1997 р.), «Угода між Урядом України і Урядом
Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки та
освіти» (підписана 26 липня 1995 р.) та Угода про співробітництво між
Державним комітетом України у справах національностей та міграції і
Міністерством Російської Федерації у справах національностей та
федеративних відносин (підписана 24 жовтня 1997 р.), а також інші
міжвідомчі угоди, що готуються до підписання.
Отже, проблеми національно-культурного розвитку росіян в Україні та
українців в Росії мають, скоріше за все, морально-психологічні, а не
юридично-правові корені.З поглибленням двосторонніх відносин, зростанням
довіри один до одного, економічним підйомом ці проблеми знайдуть своє
вирішення.
Однак, цілком зрозуміло, що крім прийняття правових актів необхідні ще й
певні організаційні кроки по створенню відповідних умов для реалізації
проголошених прав, в тому числі - забезпечення спеціальних заходів і
програм з метою організації закладів освіти, підтримки культури. При
цьому важливо використати досвід 20-х - початку 30-х років, коли на
території Росії діяла підтримувана державою мережа українських
культурно-освітніх та інформаційних закладів.
Автов: Юрій Попок
http://apopok.narod.ru/business.html
|
