В Кіровограді місцевий міський голова на святі чомусь  іноді дозволіє собі заговорити іноземною мовою. Буває понесло чоловіка, але не дуже приємно чути мову тієї країни, що наш прапор зробила забороненим. Говорив би він китайською, переклали б тихенько через тлумача, і ніхто б нічого не мав проти. А так, якось на зразок брутального виклику. Святкувати почалнають біля пам’ятника Тарасові Шевченку де з 16 липня 1991 року стоїть щогла з прапором. Тоді все було по-іншому. Щоглу крали, ламали та в нахабщину рідна міліція відбирала та гнула під час мітингу. Народу було більше, не побоялися погонів, стусанів і наслідків: видерли, поставили, підняли прапор, а потім ще охорону поставили. Охорона вартувала недовго.. Трьох хлопці разом з щоглою та прапором переможена вдень міліція під покровом темряви зцапала!

Сирбор мав всім відомі наслідки. А прапор підняли через два місяці вже на щоглі міськвиконкому. Зазря хлопці-міліціонери старалися, хіба що команду виконували…

Але той прапор в 1991 був вже не новиною. Вперше кіровоградці побачили крамольне знамено «на вулицях обласного центру радянської України» 19 січня 1990 року. коли місцеві рухівці відважилися привселюдно святкувати День Злуки ( який до речі нова влада те ж досі не зробила вихідним…).

Далі з прапорами ходити було вільніше… І всяке бувало. Уявіть що стоїте ви на мітингу з нашим прапором, а до вас підходить старенький дідусь. По щоках у нього течуть сльози і він збивчиво крізь сльози просить у вас потримати прапор хоча би хвилинку… Як би таке пережив мер-комуніст, або хоча б мав маленьку повагу до держави громадянином, якої йому випало бути, то він би поводився по іншому… Чогось ми українці не те йому навіваємо… І він від цього, мабуть, губиться бідолашний та ковтає геть всі слова з нашої державної мови. на жаль таке «прожорство» після цього, допускається і іншим «українцям неукраїнського походження» у стінах віконкому української держави. Малі діти в школі за два-три років вже навчаються пристойно писати, читати і говорити… А от великі дяді, що трохи іноді кічаться вищою освітою!?... Висота розмовної мови їм за шістнадцять років виходить не покорилася… «От дяді такі…» Але пригадалося, що колись тих кому наука давалася погано, у нас посилали до відповідних шкіл для осіб з відповідним розумовими здібностями… Дивно, що зараз з подібними здібностями виступають з трибун, займають високі кабінети…

Та повертаючись припорчених іноді трохи свят, пригадалося що заспів новій переможній ході нашого прапора дав Львів у 1988-1989 роках та Чернівці у дні фіналу "Червоної рути". Було там, у Львові, навіть товариство, здається захисту національного прапора. Була в ньому людина, що продавши. кажуть, власний автомобіль та накупивши тканини всією родиною шила прапори та дарувала їх людям. Чомусь цю людину не пригадали… Мені за це ніяково і соромно за своїх співгромадян… Я перегляну старі підшивки, і мабуть напишу про Ореста Кареліна більше. Такої пожертви та самопожертви заради національного прапора наприкінці 80-х та початку 90-х не вистачало багатьом, а особливо тим хто з кущів спостерігав за тим, що ж буде далі…

А далі було… Здається зараз, і не тільки здається, та «пристосуванська зараза» вже не в кущах…