Наприкінці вісімдесятих – на початку дев’яностих років минулого століття, коли в Україні проходили демократичні процеси, що завершилися проголошенням державної незалежності, серед активістів руху за демократію, ринкові перетворення, відродження української мови й культури був і начальник сектора конструкторського відділу кіровоградського виробничого об’єднання «Радій» Валерій Волдинер (на знімку). Склалося так, що за сімейними обставинами з 1999-го він проживає в місті Дортмунді (ФРН), водночас залишаючись громадянином України. Майже щороку приїздить до Кіровограда, а там, у Німеччині, активно цікавиться, чим живе наша країна. Днями він завітав у редакцію «Народного слова», з якою співпрацював на зорі української незалежності, розповів про життя в сучасній Німеччині, відповів на наші запитання.
- Валерію Ароновичу, в якому статусі ви перебуваєте зараз у ФРН?
- Безробітного іммігранта.
- І як живеться безробітному та ще й вихідцю зі Сходу в самому серці Європи?
- Я б сказав за Жванецьким: нудно, розміри підодіяльника співпадають з розмірами ковдри. Це – якщо жартома. А всерйоз - то все там припасовано одне до одного, все якось працює, все є і все доступне. Тому немає тих проблем, з якими доводиться зустрічатися тут, в Україні, – про них я знаю від своїх родичів і знайомих. Ми з дружи-
ною – безробітні обоє. Отримуємо на двох допомогу по безробіттю в розмірі 660 євро. Крім того, держава компенсує нам оплату за житло, опалення, медичне страхування, відрахування до пенсійного фонду і страхування на випадок догляду. Жити, як кажуть, можна. Взагалі, хочу зауважити, німецька держава взяла на себе обов’язок забезпечити своїм мешканцям, незалежно від того, є вони громадянами ФРН чи ні, дах над головою та гідне харчування і чітко його виконує.
- Хотілося б почути про медичне страхування. У нас лікування – одна з найгостріших проблем. Хоча згідно з Конституцією медицина в Україні вважається безплатною, але платити часом доводиться стільки, що краще померти. Тим більше для нас цікаво знати про такий вид медичного обслуговування, що у цьогорічному посланні до українського народу президент пообіцяв нам поступовий перехід до страхової медицини.
- У ФРН медицина платна. Однак це не позначається на гаманцях хворих: виручає медичне страхування, про яке я говорив вище. Візьмемо для прикладу мій випадок. Вісім років тому я змушений був перенести досить складну нейрохірургічну операцію. Та вона мені нічого не коштувала. Тепер безкоштовно отримую необхідні ліки. Все це завдяки страхуванню. Для нас із дружиною воно обходиться всього у 42 євро 85 центів на рік, решту сплачує держава.
- Пане Валерію, я запитуватиму вас і далі про речі, можливо, для вас банальні, але які поки що болять нам. Адже збираємося в Європу (правда, щось довго збираємося), тож хочеться знати, як воно там, у тому світі, котрий нам, старшому поколінню, тривалий час був відомий хіба що за карикатурами в «Перці» і «Крокодиле». Скажіть для початку, як поводиться німецький чиновник? Чи натякає на хабара, чи примушує відвідувачів по кілька днів чекати на прийом, чи коректно поводиться з відвідувачами? І взагалі, наскільки вирішення того чи іншого питання залежить від того, на яку ногу він встав?
- Найперше зауважу, що за всі ці одинадцять років мені ніхто ні разу не нагрубив. У тому числі і чиновники, котрі ніколи не дозволять собі такого на службі. Далі - заявнику не потрібно бігати по кабінетах, стояти в чергах, заглядати в очі «его превосходительству». У зазначений термін ви без усього цього отримаєте відповідь чи необхідне рішення.
- У тому числі і коли хочете відкрити свій бізнес?
- Так. Стосовно бізнесу, то у ФРН діє проста система реєстрації: для цього досить подати заявку із зазначенням необхідних даних, зокрема й в електронному варіанті. Додаткових даних потребують тільки ті види комерційної діяльності, котрі можуть зашкодити людям, наприклад, торгівля зброєю чи продуктами харчування. Але бігати самому «по інстанціях» теж не потрібно: подаєте заявку, решту зроблять відповідні служби.
- А якщо відповідь вас не влаштовує?
- В кінці будь-якого рішення, яке ви отримуєте від якоїсь установи, є обов’язкова примітка, де зазначається: в разі незгоди ви вправі на протязі місяця опротестувати це рішення. Звертаєтесь далі, детальніше аргументуючи своє звернення чи вимогу. І якщо вони мають під собою підстави, рішення буде об’єктивним. Знаю по собі.
- Без усіляких віддяк, винагород?
- У Німеччині, та й не тільки там, а в усій цивілізованій Європі це виключено. Там вважається (на рівні суспільної свідомості), що взяти незароблене – все одно, що вкрасти. Навіть і тоді, коли щось знайшов на дорозі чи на лавці. Знайшов – здай у відповідну службу, господаря встановлять.
- Як позначилася світова криза на рядових мешканцях ФРН?
- Практично ніяк. А в дечому вони ще й виграли. Так, щоб врятувати автомобільну промисловість, німецький уряд прийняв рішення виплачувати по 2,5 тисячі євро за зданий старий автомобіль і ці кошти зараховувати при купівлі нового. Якщо знати, що таке для німця означає «старий автомобіль» (скільки їх роками курсує дорогами України!), то власники авто безперечно виграли. Подешевшав ряд товарів, особливо продукти харчування, щоб різко не впав рівень реалізації. Німці – народ ощадливий, тому в умовах кризи вони все ж відмовляють собі у деяких речах, зокрема в дорогих товарах та товарах тривалого вжитку.
- Минулого місяця на теренах колишнього СРСР (за винятком країн Балтії) було відзначено військовими парадами 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. За свідченням українських засобів масової інформації, такого масштабного параду в Москві, як нинішнього року, там не було з червня 1945-го. А як відзначила річницю закінчення Другої світової війни Німеччина? Зрозуміло, для неї – це не День Перемоги.
- Спочатку зауважу, що для німців Друга світова війна – дуже болюче питання. Вони й досі відчувають вину своєї країни, хоч змінилося вже кілька поколінь. А що стосується відзначень, то цього дня паради можливі хіба що в країнах колишнього СРСР – ні англійці, ні французи, ні американці, котрі теж мають безпосереднє відношення до розгрому нацизму, їх не проводять. У Європі і США 8 травня відбуваються не паради, а жалобні заходи в пам’ять про загиблих і постраждалих на війні. Хвалитися тим, що змушений був убивати, там не прийнято. Мені подібні паради здаються взагалі не стільки святковими, скільки мілітарними заходами. Парад – це фінальний акорд війни, в цьому розумінні хода військових 24 червня 1945 року на Красній площі в Москві була логічною. Всі інші не мали жодного сенсу, окрім пропагандистського з боку системи, котра не могла нічого іншого запропонувати колишнім фронтовикам.
- Десь у ці дні я дивився, очевидно, одне з останніх інтерв’ю прекрасного російського письменника Віктора Астаф’єва, котрий сказав приблизно так: показувати героїзм на війні, хвалитися перемогами – аморально, бо війна – це смерть, це бруд і муки, це загальне горе як для переможених, так і переможців. Я розумію категоричність Віктора Петровича, котрий у вісімнадцять років пішов добровольцем на фронт, бачив не тільки відвагу солдат і офіцерів, а й усі жахи війни й осягнув головну її суть. Думаю, що про героїзм фронтовиків говорити усе ж треба. Але без пафосу. Героїзувати війну – злочин. Як і за балачками про безсмертний подвиг народу приховувати проблеми, котрі не хочемо чи не здатні вирішити. Чи не краще гроші, які витрачаються на паради, було б спрямовувати на допомогу ветеранам? Уже шістдесят п’ять років говоримо про борг перед ними, а скільки їх ще мешкають в убогих хатинах чи квартирах, відкритих усім вітрам, скільки з них не мають змоги купити необхідні ліки, скільки недоїдають. Зате до ювілейного дня ми з великою помпою вручаємо їм аж по тисячі гривень (вартість трохи більше трьох годин праці у Німеччині). Тій тисячі, якої, за зізнанням одного з нардепів, йому й на день не вистачає. До речі, а як живуть німецькі ветерани Другої світової – наші колишні вороги?
- З одним із них я якраз і лежав у лікарняній палаті. Ветерани (за винятком військових злочинців) у ФРН забезпечені всім необхідним. І пенсію вони отримують у півтора раза більшу, ніж звичайні пенсіонери. Їм платять не за геройство, а за страждання, пережиті під час війни.
- У зв’язку з відзначенням річниці Перемоги в Україні знову випливло на поверхню ім’я Сталіна. В ореолі слави – як головного автора перемоги, військового генія. Хоч професійні військові часів Великої Вітчизняної про це були іншої думки. Незадовго до смерті, не сподіваючись, що це колись буде оприлюднено, маршал Рокосовський зізнався журналістам: «Коли ми, командувачі фронтами, навчилися дурити цього кремлівського мудака, от тоді ми і почали по-справжньому бити німця». Наші «наследники победы» - комуністи за потурання влади встановили пам’ятник Сталіну в Запоріжжі. І це тоді, коли Організація безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) ухвалила резолюцію, якою прирівняла злочини сталінізму до злочинів нацизму. Скажіть, що було б, коли б десь у Німеччині хтось встановив пам’ятник Гітлеру?
- Я цього сказати не можу. Бо таке взагалі неможливе. У Німеччині, щоправда, діє пронацистська партія – націонал-демократична, вона сповідує ідеологію нацизму. Але статут її не протирічить конституції, тому її і не знімають із реєстрації. Та за протизаконні акції серйозно штрафують, попереджують, так що на крайні заходи вона не наважується, знаючи, які можуть бути наслідки. Населення до цієї партії ставиться вкрай негативно, відверто перешкоджаючи її діяльності. Наведу приклади. У Бремені керівництво партії домовилося про купівлю великого приміщення для здійснення своєї діяльності. Коли мешканці міста про це дізналися, вони швиденько зібрали гроші і заплатили власнику будинку значно більше, ніж пропонували неонацисти. Другий приклад. НДП отримала дозвіл на проведення мітингу на вільному від забудови майданчику. Місцева вчителька оточила це місце стрічкою і поставила табличку: «Приватна територія». Таким чином мітинг було зірвано. А коли суд за це оштрафував учительку, населення саме погасило штраф. Німеччина назавжди попрощалася з минулим, причиною то-му – сформоване громадянське суспільство.
- Нам би таку позицію стосовно свого минулого. Виходить, не доросли. А тим часом Україною бродять привиди минулого. І не тільки бродять, а й колобродять… Ще одне запитання: Валерію Ароновичу, вас не дивує те, що демонструється на наших телеканалах?
- Не тільки дивує, а й обурює. Зокрема, що на українських телеканалах демонструються фільми сусіднього виробництва, у яких відверто дискредитуються українці. Ваш телеефір буквально завалений сміттям бульварщини, еротики, насильства. У Німеччині теж демонструється подібна продукція, але транслюється після опівночі на окремо оплачуваних каналах кабельного телебачення. Що ж стосується масових каналів, то там принципово захищаються національні і загальнолюдські цінності.
- Не можу не запитати й про стан засобів масової інформації у Німеччині.
- Картина там не схожа на українську. По-перше, жодне ЗМІ не працює на владу. По-друге, державних ЗМІ взагалі немає, є видання муніципального характеру, але про політику там – ні слова. Національне телебачення тран-слює свої передачі більш ніж на двадцяти каналах. Ще три канали – суспільні або громадські. Вони існують на гроші платників податків, зате не залежать не тільки від влади, а й власника. Є й бульварні видання. Одне з них – газета «Більд», котра спеціалізується на скандалах, плітках. Після того, як її потримаєш в руках, хочеться їх вимити з милом. Це якраз те видання, яке так розписало «пригоди» Юрія Луценка в аеропорту. Не знаю, чи відомо це вашим читачам, тому скажу: потім перед Юрієм Віталійовичем вибачилася не тільки вона, а й поліцейські, що затримали у відсутності працівника українського консульства людину з дипломатичним паспортом.
- А як узагалі ставляться німці до України й українців?
- Вони щиро вітали події 2004 року, вболівали за українців, покладали на «помаранчеву» революцію великі надії, сподівалися, що Україна швидко піде демократичним шляхом до економічного зростання. Подальші події всерйоз охолодили їхнє ставлення до України. Зараз воно переважно байдуже. Разом із ними радів Майдану, а потім переживав втрати Україною можливостей і я. Адже я залишаюся українцем не тільки за паспортом..
- Дякую за розмову. Успіхів вам. І до наступної зустрічі.