Моральні каліцтва від «совка» вже майже дев’ятнадцять років заважають молодому українському суспільству вдихнути повітря волі на повні груди. Ковбасна ностальгія  збуджує багатьох отруєним повітрям тих прогнилих часів. Ідеш сквером, і від побаченого та почутого волосся дибки стає. Група подовженого дня, назбиравши пожовклого листя, під керівництвом посивілої вчительки співає: « Што тєбє снітся, крейсер «Аврора»?». Коментарі зайві. Ще десяток скалічених душ. Зате демократія! Не те, що колись, коли засспівавши любої повстанської пісні, концерт можна було продовжити на Колимі.

 То чого нині дивуватися Дімі Табачнику, яскравому продукту «совка»? Ту отруту треба просто повсюди своєчасно знешкоджувати, поки вона не проклюнулася, де в пісні, а де в міністерському кріслі.

 Я теж народився в «совку», але ймовірно через імунітет навіть тоді сприймав його по-своєму,   в чомусь двояко, а в чомусь заперечливо, а іноді  чомусь із скепсисом  до примарних гасел і теорій.

 Від совка в мене багато незабутніх вражень. Коли мені  минуло всього 8-9 років, було сутужно  з хлібом, і був при владі Микита Сергійович. У мене на очах зникали пам‘ятники Сталіну, що таке відлига, я не розумів, але прийшовши з школи,  вистоював великі черги за невеличкими батончиками по 9 та 11 копійок, де разом із пшеничним борошном, за словами старших, домішували кукурудзяне та горохове. Це завдання по забезпеченню батьків «хлібом» стояло серед першочергових поруч з шкільними. Ймовірно під враженням такого життя я і намалював на лобі Микити Сергійовича, на фото в газеті, якою застеляли бідненький столик на кухні, сфастику. Що то за знак батьки не вчили, бачив у фільмах про німців та війну, де і черги за хлібом показували теж. Але батько, побачивши мої малюнки насварив мене, скаживши: « Ти що? Якщо хтось це побачить, то мене в тюрму посадять…». В ті часи я забув про цукерки кінця п’ятидесятих та багато інших речей.  Тоді  багато говорили про кукурудзу, Кубу, комунізм та братній соцтабір, куди, ми, діти писали листи ровесникам. Таке листування вважалося ознакою «крутизни». Мені теж поталанило налагодити листування з Янеком Вілінським з Гданська. Для нього то була вправа з російської, а для мене  маленьке вікно до Європи та іншого відмінного світу.

 Серед іншого дуже запам’ятався кінець «хрущовської відлиги» восени 1964 року. О шостій ранку оголосили, що Микита Сергійович «пішов», а о восьмй ранку за розкладом відкрилася продовольча крамниця в моєму будинку… Здивуванню не було меж! На полицях була ковбаса, вершкове та шоколадне масло, оселедці і білий хліб. Доба напівголоду та патякання закічилася. Настала доба патякання іншої особи – Леоніда Ілліча.

 Каліцтво "совком" продовжилося в іншому ракурсі, і під іншим керівництвом. Ввели нові свята з вихідними – День Перемоги та 8 березня. Майже  двадцять років епохи застою народило війну в Афганістані, подарували Олімпіаду-80. Свідком останньої довелося бути з середини. Працював над її підготовкою та на самій Олімпіаді. Враження не з телеекрана  різняться від офіційних, бо був вхід через службові двері. Найцікавіші моменти: обмеження спілкування з іноземцями, тотальний контроль з боку спецслужб, «цікаві буфети» на олімпійських об’єктах з небаченими наїдками та напоями, та можливість побачити те, що не бачили інші.

 Совок був схильним до показухи, але певними  такими прийомчиками користувався і захід. Працював  я на телебаченні в незвичній якості. Я був не журналістом, не оператором, а котролером  за роботою обладнання  офіційного  виробника-постачальника Олімпійських ігор,  якого я представляв. Зараз телекамери спостереження справа звичайна, але тоді це була рідкість. В нашому обладнанні була невеличка коробочка з клаваіатурою, що називалася конвертор, і була виготовлена в Англії. За допомогою її кнопок  та клавіш існувавла можливість дивитися 36 різних зображень з різних місць. І це тоді, коли лише в Москві було три програми телебачення, а в обласних центрах по дві. А згадані 36 кнопочок були зайняті трьома програмами та каналами для телекомпанії з США, яка не приїхала, Євробачення, ВВС,  та по три камери з кожного олімпійського об’єкту Москви. В день відкриття Олімпіади випала нагода натиснути кнопку ВВС. Враження неповторне. Уявіть собі, що свою телекамеру англійці встановили в одному з чотирьох в’їздів на арену Лужників, але в секторі для метання молота. Відповідно весь просвіт входу був у дротяну клітину, а міліціонер на цьому тлі з руками за спиною виглядав фантастично, та ще й під відповідний коментар. Зрозуміло, як репрезентувалося СРСР з такою «картинкою». Але наше суспільство і насправді відповідало тій «картинці» у виконанні  ВВС. На жаль, певна частина наших співгромадян не збагнула та не зрозуміла цього і досі.

 Пройшов час.  Стало можна співати українських повстанських пісень, говорити про Бандеру та несподівано для декого пишатися тим, що тебе називають бандерівцем, говорити рідною мовою, розшукувати та вивчати історичну правду в ракурсі простого маленького українця, якого зомбували і дурили досі комуняки та колонізатори, не оглядатися на всі боки, говорячи про пережитий батьками, та дідами і бабусями голодомор. Та декому з «учорашнього дня» на ймення Gomo sovetikus це не подобається. Іноді вони навіть намагається присоромити, говорячи про те, що радянська влада мене вивчила та "вивела в люди". Як би вони про мене знали більше, то мабуть так говорити посоромились. Про своє справжнє походження в умовах «совка» я  дізнався не одразу, але зрозуміло одне, що онук  полковника і дворянина мав би не гіршу освіту, і не рахував би дрібязок з кишені. «Совок» змінив життя дідів, батьків і моє, бо забрав роботу, службу, будинки, майно, землю, пасіку і  почав привчати до злиднів та страху. Совок калічив не лише морально, а й матеріально. Потім, коли всі навчилися «крутитися» у тому придуркуватому соціалістичному суспільстві, совок сконав фізично, прихопивши знову гарну роботу, заощадження в банках, та зробивши черговий злам у головах мільйонів.

 Агітатори від КПУ і зараз говорять про великі промислові новобудови всіх п’ятирічок, замовчуючи про гігантські руйнування у роки так званної громадянської війни і свою роль в тому. Рівень довоєнного 1913  року доганяли не одне десятиріччя. За агітацією мовчать і про ГУЛаги, голодомори, репресії, знищення інтелигенції, духовенства та дворянства, грабунки та мільйони  безневиних жертв. А так у них все бадьоро та красиво, в кольорі, звуці і брехні.

  Покалічені «совком» всього того не помічають, мабуть, через невиліковність нанесеної соціалізмом  тяжкої травми. Вони схожі на якихось юродивих, блаженних, невиліковно шизонутих, до яких вони відносили всіх тих, які не сприймали звіряче лице того устрою.

Анатолій Авдєєв