Хто не пам’ятає горезвісну фразу Владіміра Путіна: «Мы будем их мочить в сортире!» Її він вигукнув, ще, коли йшов у президенти Росії. «Терористы будут уничтожены», – відреагував він сьогодні. Тепер він уже відпрезидентствував, а риторика та ж сама! Однак, уже другий десяток років час від часу в Москві лунають вибухи. У чому ж справа? Можливо за роки правління путінського режиму в Росії замало «сортирів» поставили?! Справа не в них, а в обраних методах подолання тероризму, які не приносять результату.

Жорстка рішучість кремлівської влади у цих питаннях, яка на початку приваблювала і обнадіювала росіян, тепер уже викликає гірке роздратування. Можливо вузьколобу і вперту політику Кремля в питаннях наведення своїх порядків на Кавказі, яка спровокувала ріки пролитої крові з обох боків, варто замінити на компроміси, уважніше розібратися і вивчити усі посталі проблеми, врахувати інтереси обох сторін, а не нищити в ярості один одного.

Про безперспективність цієї війни попереджав ще Лев Толстой понад півтора століття тому.

Якби Путін читав російську класику, то він би знав, що в оповіданні Л. Толстого «Хаджи-Мурат» є такі рядки:

«Старики хозяева  собрались на площади  и, сидя  на корточках, обсуждали 
свое положение. О ненависти  к  русским никто и не говорил. Чувство, которое
 испытывали  все чеченцы от мала до велика, было  сильнее ненависти. Это
 была не ненависть,  а непризнание  этих русских собак  людьми и такое
 отвращение, гадливость и недоумение перед  нелепой жестокостью этих 
существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, 
ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как
 чувство самосохранения.

Перед  жителями  стоял  выбор: оставаться на местах  и  восстановить  
с страшными  усилиями  все  с   такими  трудами   заведенное  и  так  легко  и
 бессмысленно  уничтоженное,  ожидая всякую минуту повторения  того  же,
 или, противно религиозному закону  и  чувству  отвращения и презрения к
  русским, покориться им.

Старики помолились и единогласно решили послать  к Шамилю послов, прося 
его о помощи, и тотчас же принялись за восстановление нарушенного…» 
 (Л.Толстой «Хаджи-Мурат»).

Войовничість, безстрашність, мстивість, жорстокість, презирство до смерті й ненависть до ворогів – ось головні риси чеченців. Їх підкорити неможливо, а можна лише знищити. Бо якщо хоча б краплина живої крові предків тече у них в жилах, то мирне життя втрачає сенс і жага помсти за свій знищений світ охоплює усе їхнє єство. Основною рушійною силою смертників є глибока релігійність, яка у мусульман виправдовує смерть невірних во ім’я Аллаха. До таких відкриттів прийшов Толстой ще у 1851 році, перебуваючи на Кавказі у ранзі офіцера артилерійської бригади.

«Якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя…» – писав уже інший український класик Тарас Шевченко, який втратив у тій безглуздій кавказькій війні свого друга Якова де Бальмена, присвятивши йому сатиричну поему «Кавказ», у якій з великою викривальною силою звучить осуд Російській імперській загарбницькій політиці.

Безперечно варто засудити ті нелюдські злочини, до яких вдаються чеченські терористки. Але звернімо увагу на те, що вони також гинуть. І ці випадки набувають масового характеру. Невже для них це останній спосіб привернути увагу до проблем свого народу. На таке може штовхнути лише зневіра і відчай, сліпа лють і безвихідь. Тож вчімося у Шевченка бачити справжній корінь проблеми, а не поверхнево оцінювати лише її наслідки. Якби Шевченко тоді не проник у суть тієї трагедії, то у загибелі свого друга звинувачував би дагестанців, а не царат.

Тому сьогодні звинувачувати у трагедії лише чеченських терористок було б занадто поверхово і не далекоглядно. Давайте бачити й інших злочинців, обмотаних поясом шахіда імперської зажерливості, – Путіна і його Кремлівських поплічників!

Можливо Росії уже пора припинити свою 200-літню імперіалістичну агресорську політику, націлену на знищення кавказьких народів, що болісно відгукується терактами у серці Росії, адже гинуть ні в чому невинні люди. «А поки що течуть ріки, // Кровавії ріки!» (Т.Шевченко «Кавказ»).

Олександр Ратушняк