«Як же ви без зброї, з одними протигазами збираєтеся захистити

свій парламет?.. Якщо нас уб’ють, то на наше місце стануть інші –

тут ми з усієї Латвії, і ми постійно міняємося». Із розмови автора

цих спогадів з захисниками Латвійського парламенту в січні 1991 року,

м.Рига.

Йшла остання зима, підневільна Зима мордованих, але не скорених народів і націй, на одній шостій земної суші, імперською Москвою. Уже четвертий рік бурлило, клекотало в підневільних Кремлю республіках: самогубства жінок узбечок, котрі не витримували виснажливої праці по 18-20 годин під пекучим сонцем на бавовняних плантаціях в Самаркандській долині («Самаркандська правда», стаття «Чому частішають випадки самогубств серед жінок Узбакистану?»); бунт студентської молоді в Казахстані, котра з’їхалася з усієї республіки в Алма-Ату з метою вигнати зі столиці росіян, котрі займали всі керівні пости в республіці; різанина в містах Коканд та Джума Узбекистану, де попереджувально узбеки скарали на смерть торгашів турків-месхетинців, вимагаючи від останніх покинути республіку; невеликий переполох в Душанбе, де трохи полякали нетаджиків, викидаючи їх з поверхів хрущовських п’ятиповерхівок; саперні лопатки в Тбілісі, якими мирні радянські воїни по-братськи поговорили з грузинами на бунтівливих вулицях столиці; яскравий спалах кремлівської любові до робочого класу великих міст Сумгаїту і Баку, в які любляча «мати» всіх народів, Москва, ввела танки і танкетки. І чисто інтернаціональним «мирним» чином подавила все, що попадалося під гусениці та колеса багатотонних «благодійних» машин лише за те, що азербайджанський робітничий клас хотів жити за Конституцією СССР, що давала їм права на відокремлення від Московщини.

А тим часом, передбачлива Москва, руками міністра фінансів СРСР, Павлова, з азійським лукавством, провернула так звану грошову реформу і висмоктала весь грошовий капітал із республік до Москви, пограбувавши завбачливо всі народи перед, уже прогнозованим розвалом гігантського глиняного, хоча й страхітливого, кривавого монстра. Маючи в своїх руках всю грошову паперову масу, золотий і алмазний запас, Кремль наостанок викрав усе, що міг, за прикладом жидів, котрі тікаючи з Єгипту, покрали і вивезли все золото і срібло родин, яким вони прислуговували.

ЦК КПСС, зокрема Михайло Горбачов, прекрасно розуміли, що українці самі себе заговорять, за давньою традицією на своїх мітингах-Віче, а от з прибалтами, з отими вайлувато-спокійними і врівноваженими, на око напівбайдужими меланхолійними прибалтами можуть бути непередбачувані кроки і дії. Тому гекнсек Михайло Горбачов грудень і січень зими 90-91 року присвятив власним вояжам по селах і містечках Литви і Латвії. Щодо Естонії, то там, на думку Кремля, «всьо схвачено» в Таліні, інших великих містах Естонії, а особливо академмістечко Іван-город, були нашпиговані москалотою та зяничареною часткою тубільного населення. Тому вся увага приділялася Литві і Латвії, особливо хутірській аграрній Литві, тому, що Латвія, особливо курортні міста такі, як Юрмала, розташованої в гирлі Даугави на побережжі Балтійського моря, були заселені виключно москалями-завойовниками, що за звичкою завойовника займали найпридатніші і найкращі оселі.

Автор цих рядків, ВРН реф.поїзда, на початку січня, після вигрузки у Солікамську, попав у Пермь. На залізниці, як і скрізь, в зв’язку з подіями, що ширилися в перебільшеному спотвореному вигляді, почалася паніка. Місцеве залізничне керівництво почувши з повідомлень про події у Вільнюсі та несподівано невдале закінчення штурму Вільнюського телебачення для Кремля, спересердя вирішило позбутиcя дармоїдів і відправити всі рефпоїзди за місцем їхньої приписки по республіках. Але глянувши в документи, що один з начальників поїзда має оте ненависне «прибалтійське» прізвище, Любас, відправило рефсекцію, що мала Сумську прописку, Харківської дороги, не в Україну, а до Риги, куди я та інші, дійсно прибалтійські рефрижератори, прибули в запас МПС 19 січня 1991 року. Уже було обстріляно міністерство фінансів Латвії, підчас стрілянини загинуло п’ять осіб: один білорус, один українець (охорона міністерства) та три Латвійці, kотрі знімали сам акт нападу російського омону на приміщення міністерства фінансів. До речі, один з операторів, кіносценарист, автор кінофільму про латвійський бальйон, що охороням Леніна, онук командира того батальйону Лаціса. В Україні, на жаль цей бальйон відомий з негативного боку, але тут не про це мова.

В дорозі до Риги, я уже знав про цю «мирну» акцію Кремля щодо невійськової структури республіки Латвії, як і те, що латвійці живим щитом громадян оточили свій парламент, охороняючи його день і ніч від провокацій Кремля. А тому, насамперед, вирішивши свої службові питання, я поїхав на Майдан Незалежності, що поблизу залізничного вокзалу в Ризі. Січень місяць, мороз, дошкульний вітер, канал вкритий кригою з дикими качками, а поруч на Майдані велична семиметрова скульптура жінки, Матері-Вітчизи, а навколо неї викладений візерунок іж живих троянд, серед цього буйства квітів вряд п’ять портретів з траурними стяжками навскоси, полеглих біля будівлі Мінфіну. І повсякчас цей живий килим доглядали дві-три жінки в траурі, і постійно горіли, не гасли,свічки в одинакових баночках по всьму тому буйству червоних троянд. А поруч, через дорогу, посічена кулями будівля Мінфіну, а від неї в бік вокзалу, вздовж декоративного качиного каналу, на дощатій суцільній огорожі фотографії, тисячі фотознімків, варварства в Сумгаїті та Баку восени 1990 року. Латвія єдина республіка СРСР, яка виставили на суд народу дії озвірілої москальні на Закавказзі. А оскільки, в радянські часи, кожен хто приїздив до Риги (а їздили туди за дешевим трикотажем, а також вези туди овочі та фрукти), ніяк не міг оминути привокзального скверика, то ті фотодокази злочинів Кремля мали змогу бачити, насаперед білоруси та українці, найчастіші відвідувачі Вільнюса та Риги, а також інші гості міста. Вочевидь, ота «фотовиставка» і послужила приводом «мирних» відвідин Псковсих військ швидкого реагування до Риги того зловісного січня.

Я вдячний долі, що дала мені можливість шість днів побувати серед барикадників (а приходив я туди і вдень, і вночі, щоби поспілкуватися зі спокійними, але рішучими учасними живого щита навколо парламенту, що сиділи, ходили, стояли біля великих вогнищ із колод, поруч польові кухні, де кухарі варили страву. За живим щитом, «Камаз» до «Камаза» без номерів, наповнені піском або щебенем, за автомобілями протитанкові рогачі обплутані колючим дротом, а вже сам парламент обставлений фудаментними бетонними блоками десь на півтора метри і уже за тою огорожею автоматчики зі зроєю наготові. Ніякої музики, ніякого шуму, спокійна неквапна розмова між собою та цікавими такими, як я, що підходили і розмовляли з оборонцями будівлі парламенту Латвії. На моє запитання – що ви будете робити, якщо буде штурм омону – відповідь була статечно спокійна – «будемо помирати, тут нас зі всієї Латвії: латвійці, українці, росіяни. Білоруси – всі ті. хто не хоче більше годувати ненаситну Москву!» І хотілося вірити, і я вірив, бо пригадалася розмова з дироектором Шауляйської крамнички в 1990 році, яка мені підчас нашої розмови сказала: «Вам, українцям добре, бо ви велика нація, у вас таке славне минуле «лісових братів» і ви скоро станете вільною нацією, і тоді ви нам поможете стати вільними теж – ми ж брати, ми мали спільну державу і навіть спільу мову, українську! Нині ми вам допомагаємо з друком літератури, виготовленням символіки, а будете вільні ви – будемо вільні ми...»

Не сталося. Маленька, півтора мільйонна Естонія, трохи більша Латвія перемогли засилля москалоти і не допустили їх до владних посад, але давши їм всі громадянські права нарівні з етнічними націями. Разом з Литвою, вони в європейській родині народів розвивають свою економіку, натовська парасолька дала їм колективний захист від захланних сусідів, хто б це не був, а Україна мов якась Папуасія, відкинута в своєму розвитку в епоху середньовіччя, з чужинськими напівдими вождями, чужинською міфологією, з упадком культури, а не лише економіки та обороноздатності. Але про це ми уже на шпальтах нашого видання писали уже не раз як в дурукованому, так і у електронному варіанті «Клича нації».

А в цих нотатках хочеться підкреслити ще один штрих із Риги початку 90-х років. Перпендикулярно до Майдану з памятником Матері-Вітчизні, спорудженого на честь закінчення 2-ї Світової війни, підходить сквер на якому споруджено памятник Леніну. І от, стояли вони тоді, в січні 1991 року, спиною до спини на відстані сто метрів, ніби відмежовуючись один від одного. Мудрі латвійські зодчі, навіть в часи брєжнєвщини зуміли відвернути символ Вітчизни від ката всіх народів. Уже давно щезли символи тоталіризму в республіках Прибалтики, зате милують око яничарам, покручам, московським колоністам та кегебістам і інтенаціональм кримінальникам у всіх містах і селах України. Воляча впертість і тупість раба, наразі прогресує в розтерзаній Україні...

9 січня 2011 року.