Якої користі або шкоди може завдати Україні публікація конфіденційних
документів на порталі Wikileaks? Інтерв´ю зі співзасновником німецької
антикорупційної мережі Whistleblower Йоганнесом Людвіґом.
Deutsche Welle: Пане Людвіґ, ваша мережа займається чимось
подібним до Wikileaks, а саме - оприлюдненням конфіденційних документів,
які можуть вказувати на корумпованість чиновників або зловживання з
боку представників великого бізнесу. Для чого це робиться?
Йоганнес Людвіґ: Whistleblowing (гудіння у свисток) – це ніщо інше як
намагання вказувати на порушення, на небезпеки, на проблеми. Wikileaks –
це щось подібне, але функція цієї платформи більш технічна – тут
викладається масив певних документів, які надходять від анонімних
інформантів. «Віслбловери» (люди, які хочуть донести до суспільства
інформацію про якісь зловживання – ред.) часто зіштовхуються з проблемою
незахищеності – вони можуть постраждати внаслідок оприлюднення
документів – втратити роботу, стати жертвами моббінґу і так далі.
DW: У Німеччині оприлюднення американських дипломатичних депеш
закінчилося глузуванням ЗМІ з політиків, яких «підколювали» у своїх
звітах американці за їхню «недолугість». Натомість в Україні перші
публікації містять дуже делікатні викриття політиків і олігархів. Це
можна розглядати як успіх у боротьбі з корупцією чи радше як провокацію?
Людвіґ: Публікації Wikileaks для країн, в яких журналісти не мають
можливості проводити повноцінні журналістські розслідування, мають
особливе значення. У нас, у Німеччині, журналісти захищені законом,
мають законні інструменти збору інформації. Органи державної влади мають
за законом вичерпно відповідати на запити журналістів. У країнах
Східної Європи цього немає. Тому треба використовувати ті можливості,
які є. У цьому випадку така платформа як Wikileaks – ідеальний
інструмент для журналістів.
DW: Ви гадаєте, що щось своє на кшталт Wikileaks пішло би Україні на користь?
Людвіґ: В Україні, на відміну від Німеччини, немає достатнього
законодавчого захисту інформантів. У Німеччині, і суди це неодноразово
підтверджували своїми рішеннями, журналіст не мусить повідомляти
прокуратурі свої джерела інформації. В Україні такого захисту немає.
Тому така анонімна платформа, на якій, скажімо, співробітники якихось
відомств могли б публікувати документи зі свідченнями корупції, була би
ідеальним допоміжним інструментом для журналістів. Це міг би бути й
Wikileaks або якийсь його національний аналог.
DW: Перша делікатна інформація з Wikileaks, яка стосується
України, проливає світло на деякі невідомі досі факти про олігарха
Дмитра Фірташа та його роль в українській політиці. Чи не думаєте Ви, що
Фірташ може через суд тиснути на журналістів, які оприлюднюють
інформацію про нього. Чи не має, скажімо, Фірташ підстав заявляти, що
порушуються якісь його права, приватна сфера?
Людвіґ: Олігарх же не випадково називається олігархом. Він має владу в
країні. А влада – це те, що народ має контролювати. Якщо олігарху
неприємно, коли цитують його приватні розмови, то його почуття подібні
до того, що відчував свого часу президент США Ричард Ніксон у розпал
«Вотергейтського скандалу». Ніксон теж нарікав на те, що оприлюднюють
інформацію з його приватної сфери. Але зрештою йому довелося піти у
відставку. І всім було зрозуміло, що інформація про Ніксона була
суспільно важливою. Тому я хочу сказати: я дуже радію щоразу, коли
випливає такого роду інформація про можновладців, яку суспільство має
знати.
Розмову провів Євген Тейзе.
| 
